Сер 28

ist.jpg

Ірина Стасишин – диригент Львівського Національного театру імені Соломії Крушельницької

В одному з інтерв’ю видатний російський диригент Юрій Темірканов на питання журналіста, чому серед диригентів так мало представниць прекрасної статі, відповів так: «Тому, що це не передбачено природою. Як Бог не дав чоловікам здатність народжувати дітей, так і жінка не повинна бути диригентом. Це так само неприродно, як дама, яка підіймає штангу, або як жінка-боксер».
Навіть зараз професія диригента симфонічного оркестру майже на 90 відсотків залишається суто чоловічою, і дилема, чи варто за пульт ставати жінці (і тим більше в театрі) досить часто обговорюється в пресі. Мене також завжди цікавило це питання, і сьогодні я отримала можливість поговорити про це безпосередньо з представницею цієї професії – з Іриною Стасишин, єдиною жінкою-диригентом Львівського оперного театру.

Ще якихось 50 років тому таке явище, як жінка-диригент, було майже неможливим. А як сьогодні: вибір професії диригента для жінки вже став буденністю чи все ще дуже сміливий крок?
– Так, Ви маєте рацію стосовно становища жінки в минулому. Але сьогодні світ змінився, і це вже не є таким винятковим явищем, як колись.

– Чи багатьох жінок-диригентів в Україні Ви знаєте?
– В Україні є жінки-диригенти, зокрема у Києві, в Одесі. Але особисто знаю небагатьох.

– Бажання з «простого» музиканта-інструменталіста стати диригентом свідчить про якісь суперамбіції?
– Не знаю, це важко пояснити. Мабуть, це бажання самовираження та розкриття іншої грані свого таланту. Але іноді трапляється так, що прекрасний музикант-інструменталіст виявляється безпомічним у сфері диригування. Тому що диригування передбачає дещо інший комплекс музичних чи, швидше, психологічно-емоційних задатків.

– Ви – єдина жінка-диригент в театрі, як почуваєте себе в компанії Ваших колег – диригентів-чоловіків? Чи є між вами якесь змагання? Чи не відчуваєте Ви якоїсь іронії з їхнього боку?
– Змагання – це спорт. А в нас – творчий процес. А в ньому буває всяке – і сприйняття, і несприйняття. Але загалом іронії немає.

-Коли Ви диригуєте, наприклад, оперою В. Моцарта, скільки в ній відсотків емоцій, загального настрою, переживань самого А.Моцарта, а скільки – Ірини Стасишин?
– Працюючи над партитурою, намагаєшся вникнути в кожну деталь, в кожний штрих і нюанс і зрозуміти, що хотів передати автор. Весь настрій і всі емоції, які закладені в будь-якому творі, диригент-музикант перепускає через себе. І так, на мою думку, повинно відбуватися щоразу, коли виходиш за пульт. Тільки так можна запалити і надихнути артистів, музикантів, хористів і спонукати їх до спільної творчості.

– Як у вас складаються стосунки з оркестром? Який Ірина Стасишин диригент: м’який і турботливий чи суворий і безкомпромісний?
– Зараз я знаходжуся на етапі становлення, і тому одним словом чи виразом охарактеризувати себе не можу. Оркестр – це дуже, дуже своєрідний організм, котрий живе, розвивається, змінюється. Тому доводиться щоразу відчувати ті зміни і вибирати іншу тактику підходу до оркестру для втілення музичних задумів.

stt.jpg

– З якими солістами легше працювати – з жінками чи чоловіками?
– Працювати цікаво і легко з високопрофесійними солістами, не залежно, жінка це чи чоловік.

– Кажуть, що останнім часом професія диригента дуже помолодшала, і що це не на користь професії. Як Ви можете це прокоментувати, адже Ви теж дуже молода?
– Можливо і так. Але я не бачу тут проблеми. Є багато хороших молодих диригентів. Все в світі зараз відбувається швидше, ніж колись.

– Скажіть, будь ласка, які зараз перспективи у молодого диригента? Які шанси треба ловити і які конкретні кроки можна чи треба зробити, аби ім’я Ірини Стасишин стало відоме далеко за межами Львівського оперного театру?
– Ви знаєте, нічого спеціально не треба «ловити», «робити», «прораховувати». Треба ПРАЦЮВАТИ. Знати і вивчати весь репертуар театру і не тільки. Працювати багато, віддано і, головне, професійно, не чекаючи якогось чуда з небес. Все приходить з часом.

– Ви є диригентом-постановником оперети «Весела вдова» Ф. Легара. Чим імпонує Вам цей твір і які творчі задачі Ви собі ставили, працюючи над його постановкою?
– Це, перш за все, Легар. Чудесна музика, прекрасна мелодика і гарний сюжет. Це все потрібно було передати.

– Про постановку якої опери чи оперети мрієте?
– У новорічну ніч цього року відбулася прем’єра опери Г. Доніцетті «Любовний напій», де я також є диригентом-постановником. Тому поки конкретної назви у мене ще немає, але мрію про постановку якоїсь української дитячої опери.

– А про балетні вистави?
– Так, звичайно. Думаю, балетні вистави також будуть у моєму репертуарі.

– Як Вам вдається поєднувати в собі диригента і суто жіночі ролі дружини, матері? Наскільки я уявляю, робота над партитурою продовжується і після закінчення робочого дня в театрі. Можна сказати, що вечерю Ви готуєте під акомпанемент Д. Верді в голові?
– Так, думки про роботу не покидають мене і вдома. В мене прекрасний чоловік, який цілковито розуміє всю специфіку моєї роботи: ми працюємо в одному колективі. Він музикант, перший трубач, концертмейстер в оркестрі. Тому розмови про роботу вдома – це звичне явище.

s-i-s.JPG

– Яка пані Ірина вдома?
– Не знаю, звичайна жінка.

– Як відпочиває Ірина Стасишин, наприклад, проводить літню відпустку?
– Виключно з сім’єю, із сином та чоловіком. Коли є вільна хвилинка, намагаємося відвідати батьків, які живуть в різних містах.

– Чим для Вас є театр?
– Як би це банально не прозвучало, але театр – це життя.

– Чи прийнято звертатися до жінки «маестро»?
– Так, прийнято.

– Чи є у Вашому гардеробі диригентський фрак?
– В мене є концертний одяг. Але це не фрак, це швидше диригентський костюм. Жіночого фрака не буває, а дрес-код жінка-диригент вибирає собі сама.

suv.jpg

А що думають про різницю між диригентом-чоловіком і жінкою та про саму пані Ірину як про диригента ті, хто всі нюанси професії відчуває безпосередньо на собі – тобто самі артисти театру?

.

pr.jpg

Петро Радейко – соліст Львівського оперного театру, лауреат всеукраїнських конкурсів

– Яке Ваше ставлення до диригентів-жінок? Чи є, на Вашу думку, якась різниця між диригентом-чоловіком і диригентом-жінкою?
– Ставлення виключно позитивне і різниці я не бачу. Коли диригент професіонал, музикант, то, мабуть, не важливо, якої він статі.

– Петре, особисто Вам з якими диригентами легше працювати – з чоловіками чи жінками?
– Для мене це не має значення. Кожен по-своєму різний, як за характером, так і за манерою диригування, і зазвичай доводиться певний час «звикати до руки»: чи до жіночої, чи до чоловічої.

– Можете кількома словами охарактеризувати пані Ірину Стасишин як диригента, чим її манера працювати відрізняється від інших?
– В першу чергу, мушу відзначити, що Ірина Іванівна смілива жінка, не кожна відважилась би на таку «чоловічу» професію оперного диригента! Погодьтесь, що тримати на своїх тендітних плечах одночасно таку велику кількість людей-музикантів не кожній жінці було б під силу. Пані Ірина музикальний, точний та вимогливий диригент, працює з великою віддачею до улюбленої справи. Досить напружений графік не перешкоджає їй залишатись люблячою мамою та зберігати хороший настрій.

.

il.jpg

Іван Липецький – артист оркестру Львівського оперного театру (флейта)

– Іване, як Ви взагалі ставитесь до «прекрасної половини людства» за диригентським пультом? Чи не заважає вона зосереджуватись на нотах?
– Взагалі, коли я виступаю, переважно переживаю за свою манеру виконання і щоб раптом не хапнути випадково по дорозі якого зайвого знаку чи ноти. Тому мало звертаю увагу на диригента-представницю прекрасної половини людства як на жінку. Нехай жодна з прекрасних диригентів не сприйме це як образу, ні, в жодному разі. Але коли ти на роботі і сидиш в оркестрі, якось це трішки по-інакшому.
А щодо загального мого ставлення до жінок-диригентів скажу, що ті, котрі траплялися на моєму творчому шляху, якось більше стараються і більш відповідально ставляться до роботи і диригування, ніж чоловіки. Не скажу більш професійно, адже професіонали є серед представників обох статей (якщо це можна так розмежувати).

– За Ваше музичне життя Вам часто доводилось працювати під батутою жінки?
– Рідко.

– Коли Ви знаєте, що сьогодні виставою буде диригувати пані Ірина, яке ваше перше відчуття: полегшення, навпаки – підвищена зосередженість, натхнення, чи Вам все одно, хто за пультом?..
– Не можу сказати, що мені все одно, хто за пультом. Коли я знаю, що буде диригувати Ірина Стасишин, то, дійсно, відчуваю певне полегшення, і не тому, що можна розслабитись. В пані Ірини, на мою думку, дуже чітка схема і, як у нас кажуть, вона завжди і все показує. Я знаю, що загубитися під час вистави – це виключено.

.
tv.jpg
Тетяна Вахновська – солістка Львівського оперного театру, лауреат міжнароднго конкурсу

– Тетяно, а яке Ваше ставлення як жінки і співачки до диригентів-жінок?
– Загалом я не розмежовую диригентів на «ж» і «м». Для мене відіграють важливу роль професійні якості людини, яка стоїть за диригентським пультом.

– Я знаю, що Ви товаришуєте з пані Іриною в житті, чи впливають якось дружні стосунки з диригентом на стосунки і вимоги в роботі?
– Знаєте, Ірина – чудова людина з добрим, чуйним серцем, і з нею неможливо було не подружитись. Але і для неї, і для мене є чітка межа між робочим процесом і дружбою. У нашій сфері відомі випадки співпраці диригента-чоловіка і співачки-жінки як сімейної пари. І я не думаю, що на оркестровій репетиції вони домовлялися про спільні обіди.

– Особисто Вам комфортніше працювати з диригентом-чоловіком чи жінкою, чи це не має значення? Можливо, жінка жінку краще розуміє і відчуває?
– Сучасне оперне мистецтво дає змогу реалізовуватись як чоловікам, так і жінкам. Тому дозволю собі повторитись, що стать не має жодного впливу. Аби професіонал був хороший. Ну, хіба що жінки мають краще розвинену інтуїцію, так би мовити, шосте чуття. А з приводу того, хто кого краще розуміє, то думаю, що жінки краще розуміють чоловіків, і навпаки. Ну, принаймні, нам всім так здається.

– Чи можна сказати, що жінки глибше і тонше відчувають і музику, і людей?
Ніколи не знаєш, де можеш конкретизувати. Але я впевнена, що в музиці чоловіки ніжніші за жінок. Видно, так передбачила природа. Десь потрібна взаємна компенсація.

– Буквально кілька слів, які характеризують пані Ірину як диригента…
Це абсолютно професійний диригент, який користується холодною головою з раціональним мисленням, не позбавлена відчуття стилю та ніжної музикальності. І, як кажуть у нашій сфері, з добрим вухом, аби відчути співака, його реальні можливості і бути його опорою у такій нелегкій справі.

Стаття – Юлія Поліщук
Коректор – Галина Листвак

Сер 18

Нарешті зміст 7-го номеру:
“Рух як мистецтво задоволення” стаття Ліни Романухи про майстер клас Лєшика Бздила у театральному центрі ім.Л.Курбаса;
“Сучасний балет VS класика” стаття Юлії Поліщук в якій своїми думками діляться: Р.Поклітару, Д.Залеський, Н.Конокбаєв, К.Ханюкова, З.Айдос;
рубрика “Посиденьки у антракті” пропонує інтерв’ю з харківчанами хореографом О.Приступ та режисером О.Ковшуном;
“Я , культура і режисура” стаття О.Сльозко про польські майстер класи у театральному центрі ім.Л.Курбаса;
рубрика “Голоси звідусіль” “Класика, чи консервна банка” на питання Ю.Поліщук відповідає російський балетний критик О.Максов;
“Ляльки у шоколадному будиночку” стаття Б.Поліщука про всеукраїнську виставку театральної ляльки;
рубрика “Вони говорять” думками про роль сценографії в театрі діляться: М.Савка,Г.Короненко,Є.Карась;
Фірмовий кулінарний рецепт від актора О.Стефана;
рубрика “Скарби Соломії” цікава історія з життя Петрицького від Д.Білавич.

Також варто згадати, що в основному журналі на вас чекає: підбірка ескізів костюмів від п’ятьох сценографів Києва, невеличкий фотозвіт з виставки театральної ляльки, що відбувалася у Київському музеї російського мистецтва “Шоколадному будинку”. Ілюстрації й шрифти писані й намальовані, як завжди, спеціально для Кози )))
.
Також у нас є приготований ще один додаток-сюрприз до основного номеру Кози ))) це рубрика “На власні очі” цього разу чекає на вас у вигляді друкованої газети, для зручності читання критичних статей )))
Її зміст такий: “Львівський “Оскар”” стаття Уляни Рой, “Скарби “Театрального куфару”” стаття Світлани Дзюби, “Чотири світи” стаття Наталі Завгородньої, “Мольєрові й не снилося” стаття Олександри Сльозко,”У Харкові показали “Бурлаку” стаття Аліни Ципіної, “Театр ляльок для дорослих і дітей” стаття Юлії Коваленко, “”Лісова пісня” де загубили ще один світ” стаття Тараса Федорчака.