Публікації

20.11.2013

“Дух і Літера” | Незалежний театральний журнал “Коза”

http://www.youtube.com/watch?v=brG7ZGNJLI8

11.12.2012

«Коза» – handmade-журнал про театр: презентація в Харкові

1-054.jpg
В галереї «Мистецтво Слобожанщини» обласного центру культури і мистецтва продовжують відбуватися події в контексті виставки театральної фотографії «5-а стіна». Ось і зараз в точці перетину мистецтв поряд з театром опинилась видавнича діяльність.
4 грудня харків’янам було презентовано новий, сьомий, номер незалежного театрального журналу «Коза». Він про театральне мистецтво, та й сам є твором мистецтва.
Це свого роду дуже унікальне явище в умовах української дійсності: студенти-сценографи вирішили самотужки та власноруч видавати товстий журнал виключно про театр. Про історію створення редактор журналу Олена Поліщук розповідає так:

«Спеціалізованих театральних видання в Україні лише два: «Український театр» і «Просценіум». Вони хоч і регулярні, але для дуже вузького кола спеціалістів. І вони повинні бути саме такими, як є: серйозними, товстими, аналітичними. Але читаючи їх, ми розуміли, що візуальний образ журналу зовсім не відображає мистецьке спрямування, з таким оформлення могла б бути розташована і стаття про медичне обладнання. Не вистачає театральної подачі цього журналу. Тому ми вирішили зробити альтернативне видання».

1-035.jpg
Спочатку художники, тоді ще студенти, за власні кошти випустили пілотний номер журналу «Коза», а потім вирішили що все потрібно робити «по-справжньому» і вже офіційно зареєстрували своє видання. З самого початку концепція журналу мала два обов’язкових пункти. По-перше, в журналі всі тексти зроблені виключно рукописними шрифтами, які художники власноруч виписують, а потім сканують для верстки. По-друге, принципово не використовуються репортерські фото. Для кожного нового номеру малюються авторські ілюстрації.

«Коза» – один з найяскравіших персонажів українського народного дійства, вважають автори, тож називаючи свій журнал «Коза», вони наділили його певним характером: яскравим і веселим, він має два гострих роги – іронію і критику, говорить українською мовою, легкою й щирою, обминаючи зарозумілості й грубощі… «Коза» – гонорова і незалежна, аполітична й непідкупна.
Цей журнал має всі переваги, що цінуються в теперішній час: ексклюзивність задуму і стильність рішення, ручна робота, актуальність питань, сучасність поглядів, мінімальність накладу, незалежність позицій, смак традицій. Це справжній журнал «handmade» – щирий і незаангажований.

«Ми самі собі директори, у нашому журналі немає реклами, ми не пов’язані з політикою, не чіпаємо релігію, тому можемо писати про театр все що завгодно. Спочатку ми самі і малювали, і писали тексти, зараз вже співпрацюємо з журналістами і театрознавцями з різних регіонів країни. Треба сказати, що всі автори працюють без гонорару на волонтерських засадах. Друкуємо журнал ми за власні кошти. Ми професійні театральні художники, тільки цим і заробляємо гроші, свої ж гонорари і витрачаємо. Ну, що ж робити, таке у нас дуже-дуже дороге хобі!»,– пояснює головний редактор журналу Богдан Поліщук.
В журналі є декілька постійних рубрик. Цікаво читати рубрику «Майстри своєї справи», в якій автори знайомлять з представниками рідкісних, маловідомих, але дуже важливих професій в театрі, таких як: механізатор ляльок, майстер з шиття балетних пачок, диригент оркестру. Рубрика «Скарби Соломії» знайомить з архівними матеріалами, що зберігаються у фондовій колекції Музично-меморіального музею Соломії Крушельницької у Львові. На «Забутій полиці» ви знайдете статті про театр початку ХХ століття, опубліковані в російській або французькій пресі. Автори відбирають критичні, гострі коментарі тогочасного театрального процесу з надією, що це буде зразком та поштовхом для сьогоднішніх театральних критиків. Звісно, в журналі є рецензії і на сучасні вистави: їх можна прочитати в рубриці «На власні очі».
«Коза» – молода та норовиста, отже знайдеться у ній місце і для театрального гумору на сторінці «Козячи штучки».

Номер, який було презентовано, щедро доповнений додатками. Разом із традиційною «Козою» на Вас чекають:
– журнал для дітей «Шалені козюльки». Вперше, спеціально для найменших театралів, «Коза» придумала казки і віршики про те, що ж таке театр, про його історію та як себе правильно у ньому поводитися. Все це оздоблене яскравими малюнками;
– аудіо-диск «Голос театру». Запис інтерв’ю з цікавими особистостями театрального світу, яких ви, шановні читачі, вибрали шляхом голосування на Facebook. Ви почуєте голоси та думки сценографа Мирона Кипріяна, театрального критика Олега Вергеліса, режисера Андрія Приходька, акторки Наталки Пархоменко, а також пісні львівського гурту «Курбаси»;
– газета «На власні очі» із рецензіями наших дописувачів на вистави театрів Києва, Харкова, Львова, які ви вже бачили або збираєтесь подивитись;

— книжечка із п’єсами, де вміщено перший український переклад п’єси Оскара Уайльда «Свята Куртизанка» та драматичний твір Марії Вакули «Катрін у пастці», відзначений нагородою на Львівському міжнародному фестивалі сучасної драматургії «Драма UA» 2011 року.
У Харкові незалежний театральний журнал «Коза» можна придбати в сувенірній лавці біля галереї «Мистецтво Слобожанщини» обласного центру культури і мистецтва за адресою: пл. Свободи, 5, Держпром, 4-й під’їзд, 1-й поверх. Телефон для довідок: 093-628-65-73.
http://www.gallery.kharkov.ua/uk/news/1017-koza-handmade-zhurnal-pro-teatr-prezentatsija-v-harkovi
.

.

ХУДОЖНИК, БАТЬКО ТЕАТРАЛЬНОГО ЖУРНАЛУ “КОЗА”

Радіо Люкс 104,7 Фм

Наталя Рибка-Пархоменко

http://www.facebook.com/photo.php?v=356875057729836

.

. З ДІРКОЮ В ГОЛОВІ

http://zgarda.livejournal.com/36662.html

модель – Наталя Пархоменко

.

.

Богдан Поліщук і Олена Рачковська: «Наша «Коза» — це вишукана гойдалка»

Цього разу перших осіб було дві. Богдан ПОЛІЩУК прийшов на інтерв’ю зі своєю однодумницею Оленою РАЧКОВСЬКОЮ. Обоє закінчили Національну академію образотворчого мистецтва та архітектури (Київ), навчалися на кафедрі сценографії та екранних мистецтв. Вони захоплюються театром. І видають єдиний в нашій країні і Європі рукописний незалежний театральний журнал «Коза».

— Чому «Коза», а не «Театр по-українськи» чи «Все про театр»?

— Бо ми — рукописний журнал. Те, що стосується театру, має бути не схоже на будь-що інше. Береш у руки нашу «Козу» — і розумієш, що вона про театр. Журнал не про автомобільну гуму чи техніку для стоматології, а про театр. Це має бути зрозуміло з першого ж погляду на журнал, з першого дотику. А «Коза» — бо зародження і розвиток театру в Україні своїм корінням сягає у ритуально-обрядові дійства. Коза — один з найяскравіших їх персонажів.

— Як у вас виникла ідея створити такий часопис?

— Бажання видавати книгу чи журнал — ще з дитинства. Три роки тому я остаточно вирішив, що варто робити журнал, але не знав, яким саме він має бути. Пропонував друзям, обговорював. Усі казали, що це не потрібно, нецікаво. Але компанія таки підзібралася. Вчотирьох написали матеріали до пілотного номера, і в 2009 р. видали власним коштом 500 прим.

— Всі розпродали?

— Ні, лише половину.

— Скільки це коштує? Чи вигідно видавати рукописний журнал про театр?

— Смієтеся? Ціна пілоту, наприклад, 15 грн. за примірник. Кожний наступний номер на 5 грн. дорожчий попереднього. Це ми інфляцію заклали. Та це все одно менше, ніж вартість друку.

Перші чотири номери видали повністю за свої гроші. Два останні друкували з допомогою Фонду ефективного розвитку Рината Ахметова. Але вони профінансували тільки витрати на друк. Решта — на волонтерських засадах. Це своєрідна перевірка — чи може людина щось робити за покликом душі, а не за гроші. Ми робимо те, що нам самим цікаво. І знаємо, що знайдеться ще кілька людей, які думають так само, і ми разом робимо справу для душі.

— Журнал пишете з першого дубля?

— Один номер готуємо чотири місяці. Сто разів переписуємо, переробляємо. Звідси і затримки з випуском.

До того ж фантазуємо. Так, пілотний номер кожен читач отримав разом з листом від нас, у спеціальному конверті, приклеєному на форзаці журналу. Кілька сторінок було надруковано на кальці. У наступних номерах також є викрутаси: чи то обрізана сторінка, чи казка Сашка Лірника, яка розкладається, для дітлахів, чи гра «Театральний вечір».

А ось у новому номері, крім критики та інтерв’ю з театралами, друкуватимемо п’єси. Наприклад, переможниці конкурсу від «Драма.UA» Марії Вакулу «Катрін у пастці» та переклад незакінченої п’єси Оскара Уайлда «Свята куртизанка». Це, до речі, перший її переклад українською мовою!

— Хто ваш читач?

— Ми довго не знали, хто він. Зрозуміли лише тоді, як зробили сторінку на Facebook. І побачили, що найактивніші споживачі нашого «козячого» продукту — дівчата від 18 до 25 років і хлопці від 20 до 37.

Втім, найбільше наших читачів — у Львові. У театрі Леся Курбаса, мистецьких об’єднаннях «Дзиґа», «Зелена канапа» і «Музей ідей» нас найбільше розкуповують. А от у Києві майже не купують. Хоча нас можна знайти у галереї Києво-Могилянської академії, у «Бабуїні», у кіоску «Словники-самобранки» на Львівській площі, а також у Музеї російського мистецтва на Терещенківській. Але парадокс. У Києві журнал коштує 15 грн., і його не купують, а у Львові посередники накручують ціну до 60, і ледь не черги стоять. Різна аудиторія.

— Самі часто на вистави ходите?

— Виключно за чиєюсь рекомендацією. Раніше ходили частіше, зараз — перебираємо. От і «Коза» може дати таку рекомендацію. Маємо рубрику «Дегустація театру». Там наші дописувачі розповідають про свої враження не лише від спектаклів, але й від спілкування у гардеробі, від охайності приміщень театрів та інше.

— Точно як у ресторанній критиці…

— Так! Ми ж пишемо і малюємо для широкого загалу різної спрямованості. Для тих, хто не знайомий з театром, але хоче познайомитися — від художника до дантиста. Публікуємо цікаві випадки з життя театрів і театралів. Те, по що ніколи не піде пересічний громадянин до бібліотеки.

— У моїй уяві ваш журнал якщо і не дитячий (хоча за ілюстраціями схожий), то повинен мати свою дитячу студію, де б діти розвивали художній смак, образне мислення…

— Якраз плануємо зробити у «Козі» або дитячу вкладку, або видавати попутний номер, аби був свій дитячий журнал, наприклад, «Шалена Козюлька». Є й студія, вже провели майстер-класи, вчили всіх охочих робити пісенники своїми руками.

— Чому «Кози» немає у київських театрах?

— З адміністраціями театрів домовлятися складно. Вони не йдуть на контакт взагалі. Хочуть грошей. А у нас їх немає. Ми кілька разів намагалися зайти до деяких театрів, але вирішили поки не витрачати на це часу. До того ж якщо не говориш про театр добре, його адміністрація з тобою навіть не вітатиметься.

— А інтернет чому не завойовуєте?

— Ну, «Коза» не для того, щоб дати читачу миттєву розжовану інформацію про ту чи іншу виставу. Він — для насолоди. Порівняємо з меблями. Якщо вам потрібен стілець лише для того, аби примостити п’яту точку на 5 хвилин, перекусити приміром, то ви візьмете звичайнісінький. Якщо ж захочете насолодитися моментом, подумати про життя — сядете у крісло-гойдалку. Так от, інтернет-сторінки — це стільці, а наша «Коза» — це вишукана гойдалка.

Володимир БОЙКО

 

Ця стаття вийшла у випуску №48 (584) 01.XII.2011

http://2000.net.ua/weekend/gorod-sobytija/ot-pervogo-litsa/76969

.

.

Незалежна «Коза» прагне естетства

Українського читача зацікавили б мистецькі видання,
якби вони були змістовно оригінальними та візуально
несподіваними, стверджують видавці саме такого журналу про театр

Із кожним роком газет і журналів, що висвітлюють на своїх сторінках театральне життя, в Україні стає дедалі менше, а тих, що продовжують виходити, знайти у продажу не так просто. Але проблема театральної преси не лише в кількості, а, в першу чергу, в якості. В Україні ця преса видається ентузіастами-любителями театру, часто вона «сухою» мовою, розрахованою швидше на вузьку театральну спільноту, а не на, так би мовити, пересічного театрала. До того ж, як правило, вона не є незалежною, адже фінансується або державною, тобто випускається при певних інститутах чи театрах, або видається за рахунок спонсора чи меценатів. Про театральні медіа, які могли б не лише виходити на «нуль», а й приносити прибуток говорити не доводиться. Тому єдиний спосіб бути незалежним — це видавати журнал власним коштом.

Зважаючи на ці обставини, поява нового театрального журналу для України — це подія. А надто такого журналу, як «Коза», який швидше нагадує арт-об’єкт, аніж засіб масової інформації: вона вміщує виключно рукописні тексти та авторські ілюстрації та витинанки. Створює і видає його невелика група людей за власний рахунок. Переважно це студенти та випускники кафедри сценографії або книжкової графіки Національної художньої академії. Газета «День» зустрілася з видавцями незалежного театрального журналу «Коза» Богданом ПОЛІЩУКОМ та Оленою РАЧКОВСЬКОЮ. Саме вони створили «Козу» такою, якою вона є, і продовжують видавати її власним коштом.

— Чому саме «Коза»?

Богдан ПОЛІЩУК: — Коза — це основний і найяскравіший персонаж українського народного театру зимового циклу. Оскільки наш журнал про театр і він є українським, то ми зупинилися саме на цій назві. Крім того, образ кози є двозначним: вона і весела, і роги має, а в нашому журналі можуть бути як жарти, так і критика.

— Ви позиціонуєте «Козу» як «незалежний журнал про театр». Тож від кого і чого конкретно він не залежить?

Олена РАЧКОВСЬКА:— Найперше — йдеться про незалежність думок наших авторів. І це важливо, адже часто в театральних журналах вистави розглядають і аналізують виключно критики і мистецтвознавці. Вони пишуть рецензії згідно з певними шаблонами, «сухою» мовою. А в нас часто буває так, що людина пішла в театр, подивилась виставу, її там щось зачепило і вона написала відгук в «Козу». Хоча відгуки фахових мистецтвознавців ми, безумовно, друкуємо.

Отже, у поняття «незалежний» ми, в першу чергу, вкладаємо незалежність думки. Окрім того, журнал є фінансово незалежним, він не має ані спонсорів, ані меценатів. Ми видаємо його за власний кошт.

Б.П.: — Незалежність виданню забезпечує те, що він не «прикріплений» до певного театру абощо. Незалежний він також у своєму оформленні. Ми свідомо уникаємо сучасних канонів створення журналів, які стосуються візуальної частини. На наш погляд, такої візуальної альтернативності українській пресі бракує.

— Фінансувати журнал із власної кишені — справа складна. Ви принципово відмовляєтеся від спонсорів?

Б.П.: — Пошук спонсорів займає забагато часу, і знову ж таки виникає запитання: чи можливо взагалі знайти в Україні спонсора для видання журналу про театр? Якщо така людина і знайдеться, то вона, очевидно, захоче, аби її думка також була представлена у виданні. Ми би погодилися на спонсора, якби це була просто людина, яка любить театр і яка не буде втручатися в редакційну політику. Але, на жаль, такої людини ми ще не зустріли, а вона нас іще не знайшла.

— А як щодо державної підтримки?

О.Р.: —Тоді можна відразу викреслювати з назви видання слово «незалежний».

Б.П.: — Ми аполітичне видання. Окрім того, у нас в державі політика культури змінюється кожні п’ять хвилин, тому питання держпідтримки в цьому сенсі є досить суперечливим.

— Коли ви починали видавати свій журнал, то, напевне, аналізували, які театральні журнали є в Україні. Які особливості української театральної преси? І чи існує вона взагалі?

Б.П.: — Театральної преси в Україні видається дуже мало. А та, що видається, претендує на академічність, дописувачі — театрознавці старої школи. Коли ми починали, а це було рік тому, театральних журналів в Україні було більше, ніж сьогодні. Минулого року з незрозумілих причин — чи то це фінансова криза, чи знову ж таки культурна політика — кількість журналів зменшилась. «Український театр» уже не виходить. Так само як «Контрамарка». Є, звичайно, «Кіно-театр», який видає Києво-Могилянська академія, але кіно там приділяється більше уваги, ніж театру. В принципі, в Києві сьогодні немає суто театральних видань, а на загальноукраїнському рівні їх усього-навсього кілька. У Львові є «Просценіум», але його важко дістати. Щось видається в Харкові. Але навіть людям, які пов’язані з театром, ці видання не завжди доступні.

— Як ви вирішуєте питання з розповсюдженням?

О.Р.: — Ми самі домовляємося, показуємо журнал і кажемо: «Ось є такий чудовий журнал. Не хочете його продавати?». Дехто — кривиться, дехто береться продавати.

Б.П.: — Заради журналу я пройшов усі муки пекла і став приватним підприємцем. Чесно сплачую податки щомісяця. Тепер ми намагаємось здавати його в книгарні, або в театри, деякі кав’ярні. Зараз він продається в Києві, Львові, Миколаєві, Дніпропетровську та Ужгороді. Це все завдяки учасникам проекту.

— Чому, на вашу думку, в Україні склалася така прикра ситуація з театральною пресою?

Б.П.: — По-перше, просто немає людей, які б справді були зацікавлені в створенні якісних, цікавих видань. Українському читачу були б цікаві мистецькі видання, якби вони були зроблені цікаво, оригінально, несподівано та модно. Ті мистецькі видання, які виходять сьогодні, наприклад, «Українське мистецтво» чи «Народне мистецтво», зроблені досить «сухо». Я не кажу, що вони погані чи нецікаві, але в цілому образ мистецького журналу, який вони створюють — занадто академічний.

Є й інша причина. Український театр — це, по суті, державний театр. А державний театр не зацікавлений в критиці. Йому виділяють гроші, а він видає заплановані вистави. Та, власне, й критиків театральних в Україні майже немає.

О.Р.: — З точки зору критики театру не вистачає провокації, реклами, оригінального підходу. Своїм журналом ми прагнемо спровокувати увагу до театру. Саме тому там з’являються різні думки. «Коза» має на меті розгорнути дискусію, перейнявшись якою читач піде до театру, аби самому скласти думку про першопричину гарячого обговорення.

— Ідея зробити журнал саме таким — рукописним, із численними авторськими ілюстраціями — виникла лише через те, що засновниками журналу були художники? Чи є глибші причини такого рішення?

Б.П.: — Є три причини, чому наш журнал ми робимо саме таким. Перша справді полягає в тому, що редакторський колектив складається з художників.

Друга причина. Часто трапляється так, що театр, який твердить про свою сучасність і актуальність, підміняє ці поняття немистецтвом. Таким чином, театр перестає бути мистецтвом. Хоча можна використовувати комп’ютер, проекцію, інші здобутки прогресу, але за допомогою цих суто технічних засобів створювати мистецтво, а можна взяти до рук пензля і створювати немистецво. Тобто справа не у засобах.

О.Р.: — Мистецтво можна робити за допомогою новітніх технологій, а можна просто підміняти мистецтво технологіями.

Б.П.: — Сьогодні часто ми можемо спостерігати саме підміну. Візьмімо, наприклад, театральний плакат. Це вже не мистецтво, це суто редакторська, технічна робота працівників театру. Тим часом плакат мав би створювати образ вистави, бути окремим витвором мистецтва, адже театр — це синтез мистецтв.

Живу музику сьогодні замінюють на записи. Так само із відео, із грою, з одягом. Раніше театральні костюми спеціально розроблялися і шилися для конкретної вистави, а сьогодні пішов на секонд-хенд — і вистава готова!

Театр відходить від мистецтва. А своїм рукотворним журналом ми хочемо підкреслити, що це все ж таки мистецтво. Наш журнал — це прагнення повернутися до естетства. Саме тому не лише тексти, а й ілюстрації у нас «саморобні». Якщо ж ми почнемо використовувати фотографії, то все одно не зможемо досягти чи перевершити той рівень, на якому друкують фотоматеріали відомі журнали, витрачаючи на це тисячі доларів. Окрім того, сьогодні український театр не має достатньо яскравих персоналій, на які можна було б робити ставку, скажімо, оформлюючи обкладинку. Не будеш же щоразу друкувати на обкладинці Ступку…

— Передусім, «Коза» привертає увагу своїм виглядом. Видання саме по собі є арт-об’єктом. Чи вдається вам зберігати баланс між оформленням і якістю текстового наповнення?

Б.П.: — У пілотному номері оформлення очевидно переважало за якістю текстове наповнення. Але сьогодні нам дописує вже більше авторів — як професійних критиків, так і любителів. Ми беремо інтерв’ю в більш відомих і цікавих людей. Чим далі, тим цікавішим стає наповнення видання.

— Доречність рукописного тексту в періодиці — доволі суперечлива. А як вважають ваші читачі?

Б.П.: — Найчастіше висловлюють дві протилежні думки. Перша: «Супер! Як ви все це своїми руками написали?!». Друга: «Це неможливо читати, я не буду таке читати!».

О.Р.: — Дехто радить друкувати наші тексти спеціальними рукописними шрифтами.

Б.П.: — Але концепція журналу полягає в тому, що він повністю зроблений вручну. «Коза» — не для швидкого гортання в транспорті, а для задоволення від процесу читання.

— На що ви орієнтувалися, створюючи журнал, що вас надихало — які мистецькі зразки ви використовували, які елементи запозичували і звідки?

О.Р.: — В оформленні ми часто звертаємося до модерну початку ХХ століття. Цей естетичний напрям нам дуже близький. Окрім того, коли виникла ідея створювати рукописний журнал, ми передивилися чимало середньовічних рукописних книг. Саме вони надихнули нас.

Б.П.: — Можна сказати, що стиль журналу ще в процесі розробки. Але естетично його основа лежить у площині українського мистецтва, в тому числі народного, європейського та українського модерну; а також середньовічного, старовинного та архаїчного, бо в ньому відчутна історія, техніка, образ і духовність.

Марія СЕМЕНЧЕНКО

(День. №192-193, п’ятниця, 22 жовтня 2010)

 

У новому номері журналу «Коза» опублікували рецепти від Соломії Крушельницької

5 травня у Львові відбулася презентація подвійного 5 і 6 номерів незалежного театрального журналу «Коза». У журналі можна прочитати про те, що відбувалося за лаштунками вистави «Лісова пісня» Театру ім. Леся Курбаса у Львові, про одруження знаної співачки Соломії Крушельницької, а також справжні кулінарні рецепти від оперної діви.

Про це на презентації розповів один із засновників, видавець «Кози» Богдан Поліщук.

За його словами, недаремно у Львові презентація пройшла у Музично-меморіальному музеї Соломії Крушельницької, оскільки завдяки співпраці із музеєм у журналі з’явилися оповідь про одруження Соломії Крушельницької з італійським адвокатом Чезаре Річчоні, а музей, у якому зберігається зошит із кулінарними рецептами примадони, надав для публікації кілька рецептів від оперної діви. Причому на презентацію у Львові організатори приготували «Віденські пончики» із цього зошита.

«Незалежний театральний журнал «Коза», дотримуючись своїх традицій, продовжує спілкуватись із своїми читачами мовою рукописних шрифтів. Лишаючись незмінно наповненим ілюстраціями, ексклюзивно створеними тільки для цього журналу», – зазначила одна із засновниць журналу й автор Олена Рачковська.

Підтверджуючи статус елітного видання, видається накладом лише 500 примірників.
Цього разу незалежний театральний журнал «Коза» став полем роботи нових яскравих художників та творчих груп: творчої майстерні «Аґрафка», мистецького об’єднання «Val Druk», Юрія Антонова, Олесі Пилипенко, Євгена Спижового. І постійних авторів: Юлії Поліщук, Ольги Юрасової, Світлани Чернишевої, Ірини Рудь-Вольги, Юлії Твєрітіної, Катерини Рейди.

За словами Богдана Поліщука, у цьому випуску є такі статті: «Дегустація театру» від Євгенії Гринь, продовження «Бесід з Майстром» від Олега Драча, «Мовне питання» від Галини Листвак, враження Юлії Поліщук про конкурс ім. С.Лифаря з місця події, відгуки про «Гогольфест 2010» від Єлизавети Олійник, Мар’яна Зубеляк розказує про одруження Соломії Крушельницької, Лідія Аполлонова – про «Театральні строї Анатолія Петрицького». Своїми думками про театр діляться: Іван Малкович, Володимир Рутківський, Максим Паленко, Тарас Компаніченко, Кость Лавро, Наталія Рєзанова. Інтерв’ю: з Лідією Данильчук, Віталієм Малаховим, Вадимом Писаревим, Юрієм Бервецьким.

Вихід цих номерів журналу відбувся за фінансової підтримки Благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Його презентація відбудеться у п’яти містах України – Львові, Києві, Харкові, Одесі, Донецьку.

Zaxid.net

18:28, 05.05.2011

 

У Львові з азартом розігрували в рулетку «Козу»

У Львові 5 травня, у меморіальному музеї Соломії Крушельницької київські художники-сценографи представили спарений випуск (5-6 номери в одному) завжди ексклюзивного незалежного театрального журналу «Коза».
Про це повідомив кореспондент ЗІКу.
Представляли свіжий випуск журналу засновники – Богдан Поліщук та Олена Рачковська, а також художники, що займались оформленням випуску, автори та партнери видавців журналу.
Все відбувалося у Львівському меморіальному музеї Соломії Крушельницької (у цьому випуску «Кози» постаті оперної співачки стосуються два матеріали). Для гостей презентації організатори напекли за рецептами Крушельницької булочок. А потім, з огляду на те, що Соломія Крушельницька була азартною жінкою і вечорами у своїй оселі грала в рулетку, у такий самий спосіб поширили свіжі номери «Кози» – роздали гостям номерки, і чий випадав на рулетці, той отримував журнал одразу. Решта мусили брати участь у театральній вікиторині, а потім співати козячого гімна – пісню, присвячену цьому вертепному персонажу.
Отримавши бажані примірники, гості із захопленням листали їх. Секрет полягає у тому, що засновники відчули пульс часу і відмовилися від створення просто ще одного, хай навіть дуже якісного, звичайного журналу.
Зараз все частіше читання газет чи журналів перетворюється на ритуал, таку невеличку театральну гру, про що згадував Богдан Поліщук. Бо в інтернеті всю необхідну інформацію ти можеш знайти швидше, дізнатися миттєво про всі світові перипетії. Тим часом, від газет і журналів не забрати те, що належить тільки їм – естетичну насолоду пити ранішню каву з молоком і гортати паперові сторінки.
Творці «Кози» зрозуміли це і перетворили свій журнал на витвір мистецтва для естетів, любителів інтелектуальних забавок та спраглих сприймати життя на дотик.
«Козу» заснували у 2009 році художники-сценографи Київської академії архітектури та мистецтва. Одразу ж визначилися з концепцією журналу, яку кореспонденту ЗІКу озвучила сестра Богдана Поліщука, художниця Юля Поліщук: «Ми не використовуємо фотографій і друкованих шрифтів». Саме так, усі тексти в журналі писані вручну вишуканими шрифтами.
Кожен номер журналу – неповторний ексклюзив. Приємно не просто читати – навіть гортати сторінки, всіяні гачечками букв-знаків, орнаментами і малюнками. Нічого не передруковується. Робота над випуском триває близько два місяці. «Журнал виходить 4 рази на рік, але іноді робимо спарені номери», – розповідає Юля.
Богдан Поліщук у коментарі кореспонденту ЗІКу розповів, що акцентується театр, бо засновники – театраліи. «Коза», за словами Богдана, постійно лавірує між актуальністю та позачасовістю: «Переважна більшість матеріалів нашого журналу не прив’язані до конкретної дати чи події сьогодення. Якщо ж воно пов’язано з тим, що відбувається зараз, то просто це розглядається з точки зору, яка буде цікава людині і через якийсь час. Бо я, наприклад, читаючи театральний журнал початку століття, не був на тих виставах, але мені цікавий стиль – як написано, про що написано. Нюанси, які характеризують епоху».
Незалежний театральний журнал, окрім мистецькості, має ще певну місію – відродити втрачене мистецьке середовище: «У нас є певна лінія, спрямована на те, щоб поєднувати. Ми намагаємося поєднати людей».
Це, як впевнений Богдан Поліщук, потрібно для створення мистецького комунікативного простору. Хоча творчі люди й індивідуалісти, але художник має бути в «своєму» оточенні. «Це оточення не є обов’язковою умовою, без нього виживеш. Але воно надає митцю вільності дихання. У нас зараз проблеми з цим. Якщо говорити про мистецькі кола XIX- поч. XX ст., то були якісь місця, де люди збиралися. Де вони спілкувались. Створювались певні групи». Ці групи часто провокували переворот у мистецтві, як модерністи чи сюрреалісти. «Зараз такого немає, – констатує Богдан. – Художник щось сам собі робить. Не має з ким спілкуватись, не має розвитку, інфраструктури. Не відчуває потрібності і діалогу. Ми намагаємося створити таке оточення. Середовище, де люди можуть відчути, що є з ким спілкуватися. Щоби ті, хто хоче трохи піднятися над побутом, знали куди звертатися».
zik.com.ua

Субота
07 травня 2011

 

Презентация театрального журнала «Коза» в Харькове

Журнал «Коза» – уникальное явление в нашем обществе: его основали два театральных художника – студенты  Киевской академии искусств кафедры сценографии – Богдан Полищук и Елена Рачковская. Они же и являются его стержнем и основными участниками. Первый номер выпустили всего четыре человека. По сути, это пример современного персонального журнализма, когда всего несколько человек полностью выполняют работу всей редакции.

13 мая, «Козе» исполнилось два года. Именно в её день рождение Богдан и Лена решили презентовать журнал харьковчанам, выбрав для этого Книгарню «Є».
В Украине не так много театральных изданий. Но «Коза» уникальна. Здесь всё набрано рукописным шрифтом, отсутствуют фотографии – вместо них рисунки, выполненные молодыми и талантливыми художниками. Это даёт возможность не просто читать, а остановить время и сосредоточиться на журнале.
Всё, что написано в нём, должно быть интересно прочитать не только через четыре месяца, а и через двадцать лет.
— Мы создали журнал, который нужно рассматривать как самодостаточное произведение искусства. Это готовый графический продукт, где оформление играет точно такую же роль, как и информация. По задумке журнал предполагает, чтобы его листали, в него вчитывались, пытались разобраться в шрифтах и получали удовольствие от того, что держишь его в руках, – рассказывает главный редактор «Козы» Богдан Полищук.

Цель издания: посмотреть на театр по-другому, расширить своё представление о нём, показать как инфраструктуру. Именно по этому в нём такие необычные рубрики: «Дегустація театру» – обзор театров по сфере предоставленных услуг; «Козячі штучки» – юмор и высказывания про театр; «Скарби Соломії» – материалы, предоставленные Львовским музеем Соломии Крушельницкой;  «Голоси звідусіль» и «Посиденьки в антракті» – подборка различных интервью, начиная от режиссера и заканчивая механизатором игрушек; «Забута полиця» – историческая рубрика, единственная, где используется печатный текст.

Презентация не ограничилась одним рассказом. Лена и Богдан провели небольшой конкурс, разыграв несколько номеров «Козы». Задавали вопросы, естественно, о театре. Те, кто не смог ответить, оказывался на «скамье подсудимых». За своё незнание они спели рождественскую песню про козу.
На вопрос, на какую аудиторию рассчитан журнал, Елена Рачковская ответила так: «Если вы посмотрели его, вам стало интересно с любой точки зрения, как информативной, так и визуальной, то на таких людей это и рассчитано».

Так что теперь Харьков по праву можно считать приобщившемся к «Козе» на равнее с Киевом, Львовом, Николаевом, Днепропетровском.

Текст: Дарья ЗеленскаяФото: Дарья Зеленская

palindrome.com.ua

http://palindrome.com.ua/news/kultury/846

 

Як “Козі” пісні співали

28 квітня в книгарні “Є”, що на вул. Великій Василькіській 38 (Вона ж Червоноармійська) відбулась презентація п’ятого номеру Театрального незалежного журналу “Коза”
Можливо ця подія і не мала б такого значення (чи сьогодні не вистачає всіляких презентацій) якби не унікальність самого журналу та людей які його видають.
Можливо ви запитаєте чи це не занадто – такі характеристики? Мало хто про кого буде кричати – “унікальний”, а на справді…
А він насправді унікальний – той журнал. Ось доказ. Це – титульная сторінка “Кози” Те що ви бачите ручна робота. В прямому значенні слова. Ця сторінка, як і всі інші сторінки “Кози” зроблені вручну. Звичайно друкують їх в типографії, але створюють за допомогою хисту, фарби, пензля, а не компютерних технологій.

 

Вже сам по собі журнал “Коза” створюється як мистецький твір. А чи багато ви знаете газет, книг, журналів, які, немов першодруки, цінні самі по собі, навіть незалежно від змісту. А в данному випадку рідкісне поєдняння краси зовнішної та внутрішньої.
Адже і зміст його дійсно театральнмй і дійсно незалежний.
Проте власне про журнал ми трохи згодом розповімо докладніше. А зараз більше про презентацію.
Розпочалась вона несподіванно скромно, навіть якось непомітно. Ось ще гості про щось говорять між собою, а Богдан Поліщук (головний редактор “Кози”) вже неголосно, пропонує нашій увазі п’ятий номер.

 

Представляє всіх, хто його створював, малював, писав, робив офорти, вичитував, і знову вичитував, і знову малював, і знову писав. (Якісь сучасні “монахи” книговидання – все від руки, все від сердця!) Кожний автор отримував примірник журналу і зовсім не помітно більша частина присутніх вже тримала в руках цю поліграфічну “писанку”.
А ті, хто залишався без примірника (ваш покірний слуга був серед них) все чекали можливості його отримати. І таки дочекалися, але…

 

Але свій примірник треба було заслужити. Всіх нас попросили відповісти на декілька запитань. Штибу коли в Києві з’явився перший театр? Яких сценографів ви знаєте, та інші “провокативні” питання. Яле і правильних і не правильних відповідей авторам “Кози” було замало. Ім було треба щоб ми заспівали. І ми заспівали:
Добрий вечір вам,
Чи ви раді нам,
Ми не самі йдем,
Ми козу ведем…

І нарешті отримавши чесно зароблений примірник журналу зітнухли з полегшенням. Нарешті і нам дісталося. Аби частіше так діставалось.
І можливо тому, що такі дісталося, я подумав, що із задоволенням прийду на наступну зустріч із “Козою”. Якщо, звичайно запросять.

http://raydo.in.ua/25-yak-kozi-pisni-spivali.html

9.jpg

http://museum-literature.odessa.ua/pbasic/lru/tb2/tp3/id300