Сергій Кон про сучасну хореографію в Україні та світі й прагнення ніколи не зупинятись на досягнутому

 

 

clip_image002

 

Ви починали як танцівник, потім лише розпочали свої хореографічні експерименти, зараз уже відбулись як хореограф. Ким Ви себе бачите зараз і в майбутньому?

Моя спеціальність – хореограф. Хореограф повинен вміти танцювати, без цього неможливо повноцінно ставити вистави. Як я позиціоную себе зараз? Ще два роки тому я казав, що я перш за все артист театру “КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ”, а потім вже хореограф. Зараз це виглядає трохи інакше, оскільки все більше пропозицій надходить щодо роботи хореографа. Інколи мене запрошують, наприклад, ставити пластику у музично-драматичній виставі, чи в сучасній опері. І чим більше цих пропозицій – тим більше я хореограф. І навпаки.

clip_image002

Що вам більше подобається?

Я люблю рамки. Мені здається, що вони не дають можливості розпорошуватись і дозволяють більш конкретно бачити. От наприклад, на конкурсі імені Сержа Лифаря, де я свого часу взяв першу премію, одним із завдань була постановка номера на музику Сергія Прокоф’єва. Це була “Балада про друга”, хореографічна мініатюра. І звісно, легше вибрати для постановки з трьохсот творів, аніж з трьох мільйонів. 

Як народжуються Ваші вистави?

По-різному, дуже по-різному. Тема і ідея може виникнути, наприклад, від прочитаної книги, прослуховування музики, відвідання кіно, з будь-якого джерела. Одна із основних, мабуть, рис хореографа – спостережливість. Якщо ми вловлюємо якісь речі, які не вловлює хтось, для кого це буденні речі, то ми чітко розуміємо, що зможемо використати побачене зараз, або ж відкласти до кращих часів. Кожен з нас –  особистість, а працюючи з людьми, з артистами, ти щоразу можеш розказувати, що конкретно тобі потрібно, який образ створити, які жести використати.

clip_image002

Вас називають “свіжим вітром в українській хореографії”. Якою Ви  бачите сучасну українську хореографію? Що Вам подобається, а що б Ви змінили?

Що може змінити художник в даному випадку? Лише працювати, ставити далі, не зупинятись, рухатись вперед. Мабуть, щось глобально змінити неможливо, сучасну хореографію треба підтримувати, як і культуру загалом. Бо без культури немає країни і немає нації. Якщо елітам це потрібно – вони вкладають. Є багато країн, де культура стоїть мало не на першому місці, на неї виділяються кошти. Звісно, сучасна хореографія в Україні сьогодні виживає. Є представники сучасного танцю, чудові хореографи – Руслан Баранов, Кристина Шишкарьова, Антон Овчинніков – котрі намагаються якось тримати на плаву сучасну хореографію, розвивати її.  При цьому їх, на жаль, ніхто не підтримує – ані фінансово, ані морально.

Нещодавно відбулася друга прем’єра Дениса Матвієнка у співробітництві з Дуайтом Роденом. Коли митець такого рівня цікавиться українським танцювальним театром, це – справжня подія. Як Ви оцінюєте – чи є справжня цікавість до України в контексті хореографії? Чи наразі це все відбувається на рівні особистих контактів, як у випадку з Матвієнком?

Звісно, особисті контакти відіграють значну роль. Не хочу видатись нескромним, але мені здається, що театр “КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ”, який можна сміливо вважати театром сучасної хореографії, за 9 років існування зробив свій внесок, означивши нас на карті світової хореографії. Бували гастролі і в Голландії, і в Іспанії – всього ми проїхали близько 14 країн. Було багато позитивних відгуків. Звісно, неможливо сподобатись усім, проте багато людей за кордоном дізналось, що такий театр існує в Україні.

У різних країнах  сучасний танець сприймають по-різному. З яким сприйняттям стикались Ви?

 Європа в сфері сучасного танцю просунулась далеко вперед. У нас він знаходиться ще на стадії зародження. Наш глядач ще не зовсім готовий до сучасної хореографії європейського рівня. Якщо ми говоримо про те, щоб працювати в Україні і пропонувати глядачу сучасну хореографію на європейському рівні, як її відчуває сам балетмейстер, то ми повинні розуміти, що глядацькі зали будуть напівпустими.

Рівень сучасної хореографії, наприклад, у Голландії зовсім інший. По-перше, там є підтримка з боку держави. Плюс, мені здається, що у Європі вже готові до нового, там “вихований” глядач, який не хоче дивитись те, що вже було вчора, він вимагає нового.

 Як нам виховати нашого глядача, підготувати його?

Складне питання. Перш за все, хотілося б, щоб держава, незважаючи на важкі часи, більше уваги звертала на культуру, на тих людей, які нею займаються, причому майже безкоштовно. Звісно, можна виховати глядача і без підтримки, просто не завжди вистачає ресурсів і можливостей.

“Коппелія” – балет дуже легкий, сповнений гумору. Ваша ж постановка торкається дуже серйозних питань. Чому саме історія Коппелії змусила Вас замислитись над такими питаннями?

Тетяна Боровик, народна артистка України, художній керівник балетної трупи Театру опери і балету для дітей та юнацтва, запросила мене для постановки нової вистави, яка була би цікава як дітям, так і дорослим. В якості варіанту вона запропонувала “Коппелію”. Я послухав музику у виконанні різних оркестрів, вибрав ту, що мені підходила найбільше, яку я розумів і відчував. Проте ознайомившись з лібрето класичної “Коппелії”, яка була поставлена багато років тому, я вирішив, що це навряд чи буде цікаво сьогодні, тому вирішив повністю не переносити класичний сюжет на сцену. Передивившись багато варіантів класичного балету, я нудьгував, тому поступово став народжуватись власний сюжет, що поєднував багато різних казок. Це був скоріше мій власний відгук на музику Лео Деліба. Я вирішив, що моя версія буде цікавішою для дітей та дорослих сьогодні.

Обов’язковою умовою було те, що вистава має подобатись і дорослим, і дітям. У мене є син, з ним я зазвичай ходжу на різні вистави, в тому числі і класичні балети, і я уважно спостерігаю за його реакцією. Я бачу, коли йому стає нудно. 

clip_image002

Цій дитині сподобалась ваша “Коппелія”?

Мені приємно, що діти дивились уважно, не було такого, щоб тато чи мама протягом всієї вистави були змушені пояснювати дитині, що там на сцені відбувається. Незважаючи на те, що балет – мистецтво умовне, мені хотілося зробити виставу, яка була б зрозуміла без лібрето. Наскільки мені це вдалося – судити глядачеві.

У Вас вийшла вистава “на виріст”. Вона дає дитині, та й дорослому також, багато тем для роздумів. Про що Ви хотіли б, щоб Ваш глядач задумався?

Я вважаю, що до певного віку дитина може просто подивитись яскраву картинку, казку про добро і зло. А от доросла людина, в залежності від сприйняття, може побачити паралелі з нашим світом, із тим, що відбувається у суспільстві. Ми самі як ляльки – кудись ходимо, нас вчать, за нас часто вирішують, інколи ламають нашу силу волі. Багато речей, що відбуваються з нами в житті, схожі на ті, що їх робить дитина з лялькою. Вона розуміє, що це неживий предмет, його можна кидати, ламати, змінювати і, можливо, таке відбувається і з нами, хоч ми про це й не задумуємось.

В який саме момент лялька у виставі з неживого предмету перетворюється на людину? Що пусту ляльку відрізняє від істоти, що мислить?

По-перше, душа. Мати душу – це дещо більше, ніж просто бути живим. У моїй казці лялька оживає завдяки чарівному каменю. Спочатку злий чарівник намагається знайти собі помічника, щоб захопити увесь світ. Він, по суті, просто не довіряє людям і хоче створити собі світ, наповнений керованими і прогнозованими ляльками. І, ожививши свою помічницю Коппелію, він не усвідомлює, що подарувавши їй життя, він дав їй ще й душу.

Ми живемо, бачимо один одного, спілкуємося, проте інколи усвідомлюємо, що не всі люди на землі гідні називатися людьми. Є вчинки, є думки, є підлості і образи, багато негарних речей, які люди чинять по відношенню один до одного. Вся алегорія в тому, що завдяки щирим почуттям, вірі в себе і свої сили навіть лялька може стати людиною.

Я залишив фінал відкритим, щоб дати можливість образному мисленню глядача ще попрацювати, запитати – “А що там далі?”. Тобто, якщо у глядача виникає такий шлейф образів, то це чудово.

clip_image002

 

Ви задоволені своєю роботою?

Я ніколи повністю нею не задоволений, мені ще є куди зростати. Думаю, що мало людей, особливо у сфері мистецтва, можуть сказати, що на 100% задоволені своєю роботою. Завжди є «підводні камені». Особисто я всім кажу, що радий, що все відбулося. Я задоволений реакцією глядачів.

 

Які відгуки про свою виставу Ви чули і що найбільше запам’яталось?

Вийшло декілька рецензій на виставу. Приємно, коли підходять люди різного віку і дякують за те, що у такий нелегкий час хтось робить добро. Казка дійсно про добро, віру у власні сили, в себе, в свою справу.

А як трупа сприйняла цю виставу? Як Вам працювалось з танцівниками?

Загалом вистава готувалась майже рік. Ми не знали, чи йтиме вона на сцені. Через різні обставини процес був довготривалий. З трупою працювалось на диво легко, артисти сприйняли виставу добре, за що їм дуже дякую. Склад виконавців набирався через кастинг, я оцінював як різні артисти сприймають мою хореографію. Відповідно, приглядався до вміння артиста створювати образ. Проте протягом роботи над виставою склад змінювався декілька разів. З того складу, що я спочатку набрав, залишилось відсотків 20. Плюс, є ще другий склад. Я завжди кажу, що з іншими артистами виходить зовсім інша історія, адже кожен привносить у виставу щось своє.

clip_image002

 

Що Ви хочете поставити у перспективі? Чи є вже якісь ідеї щодо “постановки Вашої мрії”?

Дякую за цікаве запитання! Перш за все, на даному етапі я ще не готовий сказати, що я повністю сформувався як хореограф. Я продовжую шукати і вдосконалюватись, відповідати на різні пропозиції. Як хореограф я зараз відкритий для співпраці. Зовсім скоро буду ставити танцювальний номер для хлопця, що навчається у хореографічному училищі, він збирається їхати на конкурс до Будапешта. Зараз усі міжнародні конкурси танцю передбачають не лише класичну програму, а й номер сучасної хореографії. Думаю, у нас все вийде, вже є тема й ідея номеру. Взагалі, мені подобається тенденція привчати танцівників до сучасної хореографії з юного віку, адже саме вона дозволяє побачити, яким танцівник може бути поза рамками класичних канонів. Сучасна хореографія дозволяє оцінити те, як танцівник вміє створити образ.

Щодо глобальних планів, то дуже хочеться ставити якомога більше. Адже, хореографія – це мій свідомий вибір дорослої людини. Я почав танцювати в 17 років, що в рамках класичної хореографії достатньо пізно. Взагалі в сферу класичного і сучасного танцю я прийшов з брейк-дансу. І якби мені хтось сказав, що я колись займатимусь класикою – я б не повірив! Танцював у колективі. Ми активно виступали, і саме з танцем я пов’язував своє майбутнє. Наступним кроком був вступ до університету культури, проти цього активно виступали мої батьки, проте мені вдалось їх переконати.

Як же Вам вдалось так швидко “наздогнати” класичний танець (загалом, класичним танцем діти починають серйозно займатись у віці 9-10 років – авт.)?

Я й досі не впевнений, що мені вдалось його “наздогнати” як артисту. Проте, пропустивши його через своє тіло, розумію, від чого відштовхуватись, що я хотів би змінити. А в університеті мені довелось багато зусиль витратити на те, щоб після брейк-дансу опанувати ще й класичний і народний танець, особливо враховуючи те, що поряд були люди, які займаються цим з раннього дитинства.

Ніколи не шкодували про свій вибір?

Дивно, але ні, ніколи. Навпаки, є бажання вчитись та вдосконалюватись у цьому напрямку і надалі. Було б де! Загалом, хочеться більше дізнаватись нового у сфері режисури. Хочеться бути лідером у своїй сфері, а лідер повинен увесь час вдосконалюватись. Зараз багато можливостей, проте не завжди вистачає часу.

Ви – рідкісний приклад щасливої людини, яка знайшла своє покликання і бажає рости і розвиватись у своїй сфері. Я Вам бажаю, щоб це прагнення ніколи Вас не полишало!

clip_image002

Розмову вела Анастасія Матвієць