Лип 05

Шелестіння програмок і стишений гомін, схожий на дзижчання бджілок. Перший,другий, а ось і  третій дзвоник і от все стихає в одну мить, світло згасає і сотні очей прикуті до сцени. Чекають, думають, осмислюють.

Двоє молодих, красивих, фізично здорових – Він і Вона. Всі їхні рухи, дотики і погляди – направлені тільки в одну сторону – один на одного. Вони танцюють кохання. Закоханість. Перші солодкі ночі, побачення і поцілунки. В цьому еротично-граційному танці переповненому коханням стільки ніжності, щастя і грайливості._MG_7653

Таким побачив зародження почуття двадцятитрьохрічний  хореограф-постановник Артем Шошин. Так починається його дебютна вистава «Ближче, ніж, кохання» на сцені театру опери і балету для дітей та юнацтва. Молодий танцівник, який вже встиг підкорити відоме телешоу, танцював у Санкт-Петербурзі та створив у Луцьку Молодий балет Волині.

Тепер він ділиться із глядачами своїм баченням кохання, і танцює у своїй виставі другий прояв любові – притирання партнерів у побуті. Цей танок більш тривожний, Він і Вона вже майже не дивляться один на одного, кожен зайнятий своїми справами, кожен вимагає першості і значимості. Рухи танцівників стрімкі і нервові і трохи сумні. Між ними починає рости прірва.

_MG_7679

У своїй прем’єрній виставі Артем показав три стадії любові – від зародження почуття до спустошення і страху.

«Остання стадія кохання, про яку йдеться у постановці, для мене поки що є загадкою. Я зробив її такою, як  собі її уявляю. Втім, якщо  її поставив,  можливо я її відчував, не у повній мір, але відчував», – поділився своїми відчуттями Артем Шошин.

Повноцінну виставу Артем мріяв поставити давно. До цього на його рахунку були лише короткі дивертисменти. Однак перебираючи сюжет за сюжетом молодого хореографа нічого «не чіпляло». Тож він вирішив відштовхуватись не від сюжету,а від ідеї. Ідеї трансформації кохання. Від зародження до спустошення, яке інша пара танцівників (всього у постановці задіяні три пари) передала емоційно, гостро, нервово. Їхні тіла здригалися від конвульсій, віддалялися, а потом силою наближувались один до одного. Танцівники яскраво передали у танці їхнє абсолютне відчуження,злість один на одного, втрату контролю над власними вчинками._MG_7701

«Це моя перша велика робота. Я працював над виставою пів року. Більшу частину часу я шукав і підбирав музику та думав над ідеєю. Для мене «ближче, ніж кохання», це не то що ми бачимо, а те що відчуваємо в душі», – сказав Артем.

_MG_7720

 

Олександра Бойко

Чер 23

 

clip_image002

 

Ви починали як танцівник, потім лише розпочали свої хореографічні експерименти, зараз уже відбулись як хореограф. Ким Ви себе бачите зараз і в майбутньому?

Моя спеціальність – хореограф. Хореограф повинен вміти танцювати, без цього неможливо повноцінно ставити вистави. Як я позиціоную себе зараз? Ще два роки тому я казав, що я перш за все артист театру “КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ”, а потім вже хореограф. Зараз це виглядає трохи інакше, оскільки все більше пропозицій надходить щодо роботи хореографа. Інколи мене запрошують, наприклад, ставити пластику у музично-драматичній виставі, чи в сучасній опері. І чим більше цих пропозицій – тим більше я хореограф. І навпаки.

clip_image002

 

Що вам більше подобається?

Я люблю рамки. Мені здається, що вони не дають можливості розпорошуватись і дозволяють більш конкретно бачити. От наприклад, на конкурсі імені Сержа Лифаря, де я свого часу взяв першу премію, одним із завдань була постановка номера на музику Сергія Прокоф’єва. Це була “Балада про друга”, хореографічна мініатюра. І звісно, легше вибрати для постановки з трьохсот творів, аніж з трьох мільйонів. 

Як народжуються Ваші вистави?

По-різному, дуже по-різному. Тема і ідея може виникнути, наприклад, від прочитаної книги, прослуховування музики, відвідання кіно, з будь-якого джерела. Одна із основних, мабуть, рис хореографа – спостережливість. Якщо ми вловлюємо якісь речі, які не вловлює хтось, для кого це буденні речі, то ми чітко розуміємо, що зможемо використати побачене зараз, або ж відкласти до кращих часів. Кожен з нас –  особистість, а працюючи з людьми, з артистами, ти щоразу можеш розказувати, що конкретно тобі потрібно, який образ створити, які жести використати.

clip_image002

Вас називають “свіжим вітром в українській хореографії”. Якою Ви  бачите сучасну українську хореографію? Що Вам подобається, а що б Ви змінили?

Що може змінити художник в даному випадку? Лише працювати, ставити далі, не зупинятись, рухатись вперед. Мабуть, щось глобально змінити неможливо, сучасну хореографію треба підтримувати, як і культуру загалом. Бо без культури немає країни і немає нації. Якщо елітам це потрібно – вони вкладають. Є багато країн, де культура стоїть мало не на першому місці, на неї виділяються кошти. Звісно, сучасна хореографія в Україні сьогодні виживає. Є представники сучасного танцю, чудові хореографи – Руслан Баранов, Кристина Шишкарьова, Антон Овчинніков – котрі намагаються якось тримати на плаву сучасну хореографію, розвивати її.  При цьому їх, на жаль, ніхто не підтримує – ані фінансово, ані морально.

Нещодавно відбулася друга прем’єра Дениса Матвієнка у співробітництві з Дуайтом Роденом. Коли митець такого рівня цікавиться українським танцювальним театром, це – справжня подія. Як Ви оцінюєте – чи є справжня цікавість до України в контексті хореографії? Чи наразі це все відбувається на рівні особистих контактів, як у випадку з Матвієнком?

Звісно, особисті контакти відіграють значну роль. Не хочу видатись нескромним, але мені здається, що театр “КИЇВ МОДЕРН-БАЛЕТ”, який можна сміливо вважати театром сучасної хореографії, за 9 років існування зробив свій внесок, означивши нас на карті світової хореографії. Бували гастролі і в Голландії, і в Іспанії – всього ми проїхали близько 14 країн. Було багато позитивних відгуків. Звісно, неможливо сподобатись усім, проте багато людей за кордоном дізналось, що такий театр існує в Україні.

У різних країнах  сучасний танець сприймають по-різному. З яким сприйняттям стикались Ви?

 Європа в сфері сучасного танцю просунулась далеко вперед. У нас він знаходиться ще на стадії зародження. Наш глядач ще не зовсім готовий до сучасної хореографії європейського рівня. Якщо ми говоримо про те, щоб працювати в Україні і пропонувати глядачу сучасну хореографію на європейському рівні, як її відчуває сам балетмейстер, то ми повинні розуміти, що глядацькі зали будуть напівпустими.

Рівень сучасної хореографії, наприклад, у Голландії зовсім інший. По-перше, там є підтримка з боку держави. Плюс, мені здається, що у Європі вже готові до нового, там “вихований” глядач, який не хоче дивитись те, що вже було вчора, він вимагає нового.

 Як нам виховати нашого глядача, підготувати його?

Складне питання. Перш за все, хотілося б, щоб держава, незважаючи на важкі часи, більше уваги звертала на культуру, на тих людей, які нею займаються, причому майже безкоштовно. Звісно, можна виховати глядача і без підтримки, просто не завжди вистачає ресурсів і можливостей.

“Коппелія” – балет дуже легкий, сповнений гумору. Ваша ж постановка торкається дуже серйозних питань. Чому саме історія Коппелії змусила Вас замислитись над такими питаннями?

Тетяна Боровик, народна артистка України, художній керівник балетної трупи Театру опери і балету для дітей та юнацтва, запросила мене для постановки нової вистави, яка була би цікава як дітям, так і дорослим. В якості варіанту вона запропонувала “Коппелію”. Я послухав музику у виконанні різних оркестрів, вибрав ту, що мені підходила найбільше, яку я розумів і відчував. Проте ознайомившись з лібрето класичної “Коппелії”, яка була поставлена багато років тому, я вирішив, що це навряд чи буде цікаво сьогодні, тому вирішив повністю не переносити класичний сюжет на сцену. Передивившись багато варіантів класичного балету, я нудьгував, тому поступово став народжуватись власний сюжет, що поєднував багато різних казок. Це був скоріше мій власний відгук на музику Лео Деліба. Я вирішив, що моя версія буде цікавішою для дітей та дорослих сьогодні.

Обов’язковою умовою було те, що вистава має подобатись і дорослим, і дітям. У мене є син, з ним я зазвичай ходжу на різні вистави, в тому числі і класичні балети, і я уважно спостерігаю за його реакцією. Я бачу, коли йому стає нудно. 

clip_image002

Цій дитині сподобалась ваша “Коппелія”?

Мені приємно, що діти дивились уважно, не було такого, щоб тато чи мама протягом всієї вистави були змушені пояснювати дитині, що там на сцені відбувається. Незважаючи на те, що балет – мистецтво умовне, мені хотілося зробити виставу, яка була б зрозуміла без лібрето. Наскільки мені це вдалося – судити глядачеві.

У Вас вийшла вистава “на виріст”. Вона дає дитині, та й дорослому також, багато тем для роздумів. Про що Ви хотіли б, щоб Ваш глядач задумався?

Я вважаю, що до певного віку дитина може просто подивитись яскраву картинку, казку про добро і зло. А от доросла людина, в залежності від сприйняття, може побачити паралелі з нашим світом, із тим, що відбувається у суспільстві. Ми самі як ляльки – кудись ходимо, нас вчать, за нас часто вирішують, інколи ламають нашу силу волі. Багато речей, що відбуваються з нами в житті, схожі на ті, що їх робить дитина з лялькою. Вона розуміє, що це неживий предмет, його можна кидати, ламати, змінювати і, можливо, таке відбувається і з нами, хоч ми про це й не задумуємось.

В який саме момент лялька у виставі з неживого предмету перетворюється на людину? Що пусту ляльку відрізняє від істоти, що мислить?

По-перше, душа. Мати душу – це дещо більше, ніж просто бути живим. У моїй казці лялька оживає завдяки чарівному каменю. Спочатку злий чарівник намагається знайти собі помічника, щоб захопити увесь світ. Він, по суті, просто не довіряє людям і хоче створити собі світ, наповнений керованими і прогнозованими ляльками. І, ожививши свою помічницю Коппелію, він не усвідомлює, що подарувавши їй життя, він дав їй ще й душу.

Ми живемо, бачимо один одного, спілкуємося, проте інколи усвідомлюємо, що не всі люди на землі гідні називатися людьми. Є вчинки, є думки, є підлості і образи, багато негарних речей, які люди чинять по відношенню один до одного. Вся алегорія в тому, що завдяки щирим почуттям, вірі в себе і свої сили навіть лялька може стати людиною.

Я залишив фінал відкритим, щоб дати можливість образному мисленню глядача ще попрацювати, запитати – “А що там далі?”. Тобто, якщо у глядача виникає такий шлейф образів, то це чудово.

clip_image002

 

Ви задоволені своєю роботою?

Я ніколи повністю нею не задоволений, мені ще є куди зростати. Думаю, що мало людей, особливо у сфері мистецтва, можуть сказати, що на 100% задоволені своєю роботою. Завжди є «підводні камені». Особисто я всім кажу, що радий, що все відбулося. Я задоволений реакцією глядачів.

 

Які відгуки про свою виставу Ви чули і що найбільше запам’яталось?

Вийшло декілька рецензій на виставу. Приємно, коли підходять люди різного віку і дякують за те, що у такий нелегкий час хтось робить добро. Казка дійсно про добро, віру у власні сили, в себе, в свою справу.

А як трупа сприйняла цю виставу? Як Вам працювалось з танцівниками?

Загалом вистава готувалась майже рік. Ми не знали, чи йтиме вона на сцені. Через різні обставини процес був довготривалий. З трупою працювалось на диво легко, артисти сприйняли виставу добре, за що їм дуже дякую. Склад виконавців набирався через кастинг, я оцінював як різні артисти сприймають мою хореографію. Відповідно, приглядався до вміння артиста створювати образ. Проте протягом роботи над виставою склад змінювався декілька разів. З того складу, що я спочатку набрав, залишилось відсотків 20. Плюс, є ще другий склад. Я завжди кажу, що з іншими артистами виходить зовсім інша історія, адже кожен привносить у виставу щось своє.

clip_image002

 

Що Ви хочете поставити у перспективі? Чи є вже якісь ідеї щодо “постановки Вашої мрії”?

Дякую за цікаве запитання! Перш за все, на даному етапі я ще не готовий сказати, що я повністю сформувався як хореограф. Я продовжую шукати і вдосконалюватись, відповідати на різні пропозиції. Як хореограф я зараз відкритий для співпраці. Зовсім скоро буду ставити танцювальний номер для хлопця, що навчається у хореографічному училищі, він збирається їхати на конкурс до Будапешта. Зараз усі міжнародні конкурси танцю передбачають не лише класичну програму, а й номер сучасної хореографії. Думаю, у нас все вийде, вже є тема й ідея номеру. Взагалі, мені подобається тенденція привчати танцівників до сучасної хореографії з юного віку, адже саме вона дозволяє побачити, яким танцівник може бути поза рамками класичних канонів. Сучасна хореографія дозволяє оцінити те, як танцівник вміє створити образ.

Щодо глобальних планів, то дуже хочеться ставити якомога більше. Адже, хореографія – це мій свідомий вибір дорослої людини. Я почав танцювати в 17 років, що в рамках класичної хореографії достатньо пізно. Взагалі в сферу класичного і сучасного танцю я прийшов з брейк-дансу. І якби мені хтось сказав, що я колись займатимусь класикою – я б не повірив! Танцював у колективі. Ми активно виступали, і саме з танцем я пов’язував своє майбутнє. Наступним кроком був вступ до університету культури, проти цього активно виступали мої батьки, проте мені вдалось їх переконати.

Як же Вам вдалось так швидко “наздогнати” класичний танець (загалом, класичним танцем діти починають серйозно займатись у віці 9-10 років – авт.)?

Я й досі не впевнений, що мені вдалось його “наздогнати” як артисту. Проте, пропустивши його через своє тіло, розумію, від чого відштовхуватись, що я хотів би змінити. А в університеті мені довелось багато зусиль витратити на те, щоб після брейк-дансу опанувати ще й класичний і народний танець, особливо враховуючи те, що поряд були люди, які займаються цим з раннього дитинства.

Ніколи не шкодували про свій вибір?

Дивно, але ні, ніколи. Навпаки, є бажання вчитись та вдосконалюватись у цьому напрямку і надалі. Було б де! Загалом, хочеться більше дізнаватись нового у сфері режисури. Хочеться бути лідером у своїй сфері, а лідер повинен увесь час вдосконалюватись. Зараз багато можливостей, проте не завжди вистачає часу.

Ви – рідкісний приклад щасливої людини, яка знайшла своє покликання і бажає рости і розвиватись у своїй сфері. Я Вам бажаю, щоб це прагнення ніколи Вас не полишало!

clip_image002

Розмову вела Анастасія Матвієць

 

Кві 13

1.jpg

Катерина Петриченко, провідний науковий співробітник відділу використання інформації документів ЦДАЗУ

Всесвітній день театру (World Theatre Day), встановлений в 1961 році IX конгресом Міжнародного інституту театру (International Theatre Institute, ITI), щорічно 27 березня відзначається Центрами ITI і міжнародними театральними товариствами. З нагоди цієї дати в Центральному державному архіві зарубіжної україніки (ЦДАЗУ) було відкрито он-лайн виставку, присвячену українському театру за кордоном. На основі документів, що зберігаються в ЦДАЗУ, у експозиції представлено виникнення, розвиток і становлення театрального життя українців зарубіжжя у період з 1914 по 1995 рр. Виставка складається з трьох розділів.
У першому розділі представлені документи, які демонструють зародження театрального життя у військових таборах, в яких опинилися українці під час Першої Світової війни та після завершення українських визвольних змагань. Наприклад, неабиякий інтерес представляє посвідчення члена «Драматичного Товариства ім. І. Котляревського» у фрайштадтському таборі Сергія Антоненка, яке датується 1915 р. [1], а також фотографії декорацій та сцени з вистави згаданого колективу [2]. Крім того, на виставці експоновані матеріали, що відображають існування численних драматичних товариств і театрів у Ланцуті, Щипіорно, Німецькому Яблонному, Фрайштадті: театру Української бригади ім. Винниченка [3], таборового театру імені Т. Шевченка [4], Драматичного товариства ім. М. Садовського [5], Драматичного Товариства ім. Івана Котляревського [6]. У таборових часописах міститься інформація про вистави, приділено багато уваги позитивам та недолікам організації театрального життя, що свідчить про неабиякий інтерес українців до культурного життя навіть за складних життєвих обставин, в умовах вигнання.
Другий розділ виставки присвячений Українському народному театру (УНТ) у Пряшеві, що розпочав свою діяльність 2 березня 1946 р. завдяки заходам Івана Гриця [7]. До його появи театральне життя українців у Словаччині мало аматорський характер. В основу експозиції увійшли документи з «Колекції документів про театральне та музичне життя, зібраних українцями в Словаччині» (ф. 16). Робота УНТ ілюстрована програмками вистав, фотографій театрального життя. Особливо цінним є документ, в якому висвітлено підсумок роботи театру за 10 років його існування – 1946-1956 рр. [8]. Крім того, в експозиції вміщено машинопис драми «Золоті ключі срібної землі» (1955) Василя Степановича Ґренджі-Донського (1897–1974) – видатного українського письменника та драматурга, який з кінця 1939 р. жив і творив у еміграції в Словаччині [9].
Третій розділ знайомить із театральним життям українців у Канаді та США. Театральне мистецтво у вигляді аматорських гуртків в цих країнах зародилося на межі ХІХ–ХХ ст., про що свідчить фотографія 1914 р., на якій зображено Просвітньо-драматичне Товариство ім. Марії Заньковецької у Вінніпезі [10]. У середині ХХ ст. українське театральне життя пожвавилося завдяки прибуттю нових творчих сил. На чолі театральних колективів стали професійні актори та режисери: Володимир Блавацький (1900–1953), який з 1949 р. жив і працював у США; подружжя Йосипа Гірняка (1895–1989) та Олімпії Добровольської (1892–1990), котрі з 1947 р. продовжили свою театральну діяльність у США та ін. Експонується документ з переліком ролей В. Блавацького, зіграних на еміграції [11]. Становлення таланту О. Добровольської та Й. Гірняка висвітлюється у критичній статті до вистави Лесі Українки «Оргія», вміщеній у часописі «Арка» [12]. Окрему увагу в розділі відведено зразкам драматичних творів, серед яких найбільш повно представлені машинописи п’єс Ганни Черінь (нар. 1954 р.), української письменниці, яка з 1950 р. проживає у США: «Свої люди» [13], «Дорога до Києва» [14], «Чекаючи святого Миколая» [15].
Історія українського театру на еміграції тісно пов’язана також і з розвитком театрознавства. Саме театральним критикам, які діяли і творили у США та Канаді, присвячена остання частина виставки. Серед них: В. Ревуцький (1910–2010) [16], Н. Ґеркен-Русова (1897–1989) [17], Ю. Шерех (1908–2002) [18]. Їх портрети та праці представлені в експозиції.
Отже, виставка он-лайн «Театральне життя українців за кордоном (за документами ЦДАЗУ)», розміщена на сайті ЦДАЗУ, охоплює основні етапи розвитку українського театру на еміграції. Експозиція може представляти інтерес як для фахівців, так і широкого кола громадськості, оскільки вводить в обіг маловідомі фотографії та документи, відкриваючи великий пласт культурної спадщини України.

Адреса виставки на сайті ЦДАЗУ: http://www.tsdazu.gov.ua/ua/online/47-all/346-2013-03-28-10-05-05.html.

Література та примітки:

1. Центральний державний архів зарубіжної україніки (ЦДАЗУ). – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр. 4.
2. ЦДАЗУ. – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр. 4. – Арк. 3, 27.
3. ЦДАЗУ. – Ф. 15. – Оп. 1. – Спр.71. – Арк. 26.
4. ЦДАЗУ. – Ф. 16 – Оп. 1. – Спр. 9. – Арк. 1.
5. ЦДАЗУ. – Ф. 12. – Оп. 2. – Спр. 57. – Арк. 22 зв.
6. ЦДАЗУ. – Ф. 7. – Оп. 1. – Спр. 6. – Арк.27.
7. Шереґій Ю. Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 року. – Нью Йорк; Париж; Сідней; Торонто; Пряшів; Львів, 1993. – С. 331.
8. ЦДАЗУ. – Ф. 16. – Оп. 1. – Спр. 13. – Арк. 56 зв.
9. ЦДАЗУ. – Ф. 13. – Оп. 3. – Спр. 3. – Арк. 1, 12.
10. Марунчак М. Г. Історія українців Канади. – Вінніпег: Вільна Академія наук, 1991. – Т. І. – С. 181.
11. Ревуцький В. В орбіті світового театру. – Київ – Харків – Нью – Йорк: 1995. – С. 218.
12. ЦДАЗУ, ф. 15, оп. 1, спр. 57, арк. 43.
13. ЦДАЗУ, ф. 22, оп. 1, спр. 1, арк. 1.
14. ЦДАЗУ, ф. 22, оп. 1, спр. 2, арк. 10.
15. ЦДАЗУ, ф. 22, оп. 1, арк. 36.
16. Ревуцький В. П’ять великих акторів української сцени. – Париж: Видання Першої Української Друкарні у Франції, 1955.
17. Ґеркен-Русова Н. Героїчний театр. – Лондон: Накладом Української Видавничої Спілки, 1957.
18. Шерех Ю. Друга черга. Література. Театр. Ідеології. – Б /м.: Сучасність, 1978

Лис 05

kon.jpg

Знайомтеся – Сергій Кон, 26 років, артист театру сучасної хореографії «Київ модерн-балет» і талановитий та вже доволі успішний хореограф-початківець: його творча хореографічна постановка «Балада про друга» зайняла перше місце на VII Міжнародному конкурсі артистів балету та хореографії ім. С.Лифаря в Донецьку (2011 рік), першу премію на V Міжнародному конкурсі сучасної хореографії ім. С.Дягілева в м. Лодзь (Польща, 2011 рік), де Сергій був єдиним представником з України.

http://www.youtube.com/watch?v=jjCbJPj9hyo “Балада про друга” [kml_flashembed movie="http://www.youtube.com/v/jjCbJPj9hyo" width="425" height="350" wmode="transparent" /]
http://www.youtube.com/watch?v=w89Dmjpk55U “Ігри на піску” [kml_flashembed movie=”http://www.youtube.com/v/w89Dmjpk55U” width=”425″ height=”350″ wmode=”transparent” /]

– Сергію, скажіть, будь ласка, скільки власних постановок маєте на сьогодні?
– Ви знаєте, я завжди буду казати, що на цьому етапі я, перш за все, артист театру «Київ модерн-балет», а вже потім постановник. Праця в театрі вимагає дуже багато часу, і дуже рідко з’являється можливість поєднати роботу артиста і постановника. Свого часу я закінчив Національний університет культури і мистецтв, кафедру сучасної хореографії, де ми повинні були щороку ставити якусь власну постановку. Але після університету «Балада про друга» – перша моя власна (вже готова) серйозна робота. Вперше я показав її на конкурсі Лифаря, і вона одразу ж здобула успіх, який потім повторився в Польщі! Зараз працюю над новою композицією – це хореографічна мініатюра «Ігри на піску».

– А де, окрім конкурсів, є можливість показати свою роботу?
– В репертуарі театру «Київ модерн-балет» є така вистава «Квартет-а-тет». Раду Поклітару (художній керівник театру. – Ю. П.) формує програму так, що в першому відділенні йде ця вистава, а в другому – дивертисмент із різних номерів. Звичайно, це переважно балети Раду, але є і наші постановки. Таким чином, він дає нам можливість представити свою творчість публіці, і навіть більше, – саме він був ініціатором того, щоб ми (я та інші учасники нашого балету) взяли участь в конкурсі Лифаря і показали свої творчі роботи. Тож окрім конкурсу я маю можливість випробувати свою роботу на публіці в репертуарі нашого театру.

1.jpg

– Розкажіть трохи більше про Вашу постановку, чому саме тема дружби?
Як на мене, її дуже рідко піднімають у сучасному мистецтві.
– Для мене дуже важлива сама історія, сюжет. Є досить конкретний приклад: якось у мене з’явився новий телефон. Я став переносити в нього контакти, і виявилося, що в мене лишилися два номери, але цих людей вже не було! Тож хотілося поєднати і тему дружби, і те, що люди і після смерті залишаються в нашому серці. Якось так.

– Можливо, постановка тому і справляє таке сильне враження на глядачів, що є цілком щирою, адже спирається на особисті переживання, які водночас близькі кожній людині?
– Так, але Ви знаєте, цей задум з’явився не одразу! Оскільки за умовами конкурсу хореографів (конкурсу ім. С. Лифаря в Донецьку. – Ю. П.), творча постановка мала бути на музику Сергія Прокоф’єва, то я, перш за все, почав слухати його музику. Переслухав купу записів. І ті, що сам знайшов в інтернеті, і Раду мені допомагав, давав записи із власної колекції. Ті, що подобались – відкладав в окрему папку. І от несподівано я натрапив на цю баладу. Як тільки почув її, одразу зрозумів, що це саме те, що я шукав. Цікаво, що хто саме співає – невідомо! Запис якийсь рідкісний, і аналогів я не знайшов, скільки не шукав. Мабуть, в цьому також щось є!
Я з самого початку хотів поставити чоловічий дует. Але поставити так, щоб прозвучала саме тема дружби і щоб ні в кого не виникло інших асоціацій! Тобто без жодного натяку на якісь «нетрадиційні» відносини. Справа в тому, що справжня чоловіча дружба існує, і я хотів це показати. І дуже приємно, що мені вдалося це передати, що глядач це розуміє. Бо я відштовхуюсь саме від глядача. Він повинен чітко розуміти, що відбувається на сцені. Колись чудовий хореограф Ростислав Захаров сказав: «Те, що відбувається на сцені, повинно бути зрозумілим глядачу без прочитання лібрето!».

2.jpg

– А скільки часу Ви працюєте в колективі «Київ модерн-балету»?
– П’ять років.

– Значить, Ви чудово відчуваєте стиль Р. Поклітару. Чи не заважало це Вам у роботі над власною постановкою?
– Так, я чудово його відчуваю, він мені дуже близький. І тому було дуже важко. Є вже якісь рухи, які виходять автоматично. І тоді ти зупиняєш себе: «Так, стоп! Це вже було у Поклітару, у Матса Ека, Іржі Кіліана…» Важко знайти своє. В університеті я робив багато постановок. Дуже багато всього передивився, і тому важко! Але є деякі плюси в тому, що одразу були поставлені якісь рамки. По-перше – музика, не треба було шукати композитора! По-друге, на кого ставити, тобто артисти. Я міг вибирати тільки зі своїх колег. І мені здалося, що Михайло Заїка якнайкраще підходить на цю роль. Тобто, коли є рамки, працювати цікавіше і легше!

– Сергію, а чим саме Вам близька і цікава творча манера Р. Поклітару і робота в театрі «Київ модерн-балет»?
– Не знаю, чомусь близька, з ним легко працювати. Можливо тому, що він чітко знає, чого саме хоче і так само чітко може це пояснити. Цікаво також тому, що «Київ модерн-балет» – це навіть не балет, це театр. Тому, можливо, драматичні здібності тут потрібні більше, ніж суто танцювальні. Кожна вистава – це, перш за все, якась історія. А потім вже танець. Класичний балет більш формальний, і часто там можна бачити танець заради танцю, сильної драматургії там небагато.

4.jpg

– Чи добре Ви орієнтуєтеся в сучасних хореографічних світових тенденціях?
– Так, я дивлюся багато записів, стараюся бути в курсі того, що робиться в світі сучасного танцю, і вважаю, що це необхідно, це тебе виховує, допомагає краще аналізувати свою роботу.

– А Ви плануєте в майбутньому більше зайнятися саме балетмейстерською роботою?
– Так, хотілось би! Бо відчувається така потреба. І крім того, приємно, що в мене перший раз вийшло і що мою першу роботу оцінили так високо! Вдвічі приємно, що главою журі був сам Юрій Григорович – легенда хореографії!

– Розкажіть трошки про нову постановку, над якою зараз працюєте…
– Це хореографічна мініатюра, яка називається «Ігри на піску». Ідея полягає в тому, що дитина живе в кожній людині, незалежно від її віку, але через буденні проблеми та соціальні стандарти в людині затираються відчуття щирості, відвертості та безпосередньої індивідуальності. Виконавці – танцівники театру «Київ модерн-балет» Євген Барановський і Тетяна Барановська. Можливо, ця робота поїде цього року в Польщу. Також в листопаді цього року відбудеться XXV Міжнародний фестиваль сучасної хореографії у Вітебську (IFMC), на якому знову буде представлена «Балада про друга»!

3.jpg

– Яким видом мистецтва, окрім танцю, цікавитесь?
– Я свого часу закінчив художню школу, але якось не пішло, я занадто непосидючий, хотілося рухатися. А взагалі для хореографа просто необхідно якомога більше слухати, читати, дивитись. Бо невідомо, від чого може прийти натхнення і ідея для створення якогось образу. Це може бути Айвазовський, Пушкін, якась скульптура або драматична вистава. В будь-якому разі, потрібен поштовх ззовні. Єдина проблема – те, що «Київ модерн-балет» працює при дитячому музичному театрі на Подолі, і займаємося ми по вечорах, з 6-ї до 11-ї години. Тобто, це якраз той час, коли в інших театрах ідуть вистави. Отже нам потрапити в театр або на концерт майже нереально. Тому доводиться шукати цікаві записи в інтернеті або дивитись роботи своїх колег під час конкурсів, фестивалів.

– Улюблений композитор?
– Це вже складніше… Багато… Із сучасних можу назвати видатного естонського композитора Арво Пярта – живий геній!

– Улюблений класичний балет?
– «Спартак» Юрія Григоровича у виконанні Володимира Васільєва і Маріса Лієпи – це геніально, досконало, перевірено часом і буде жити вічно! А те, що вічне – завжди сучасне!

Розмову вела Юлія Поліщук

Жов 14

01.jpg

Каріне Єгіазарян – в 1997 році закінчила Єреванське державне художнє училище ім. П.Терлемезяна (відділення дизайну), в 2004-му – Єреванський державний інститут театру та кіно (факультет сценографії). З 2005 року член Спілки художників Вірменії.

Працювала художником Студії мультиплікаційних фільмів під керівництвом Р.Саакаяна при “Вірменфільмі”. Багаторічний учасник державних групових виставок, організованих СТД Вірменії і Спілки художників Вірменії, а також міжнародних театральних фестивалів. В 2008-му нагороджена національною театральною премією “Артавазд” за кращу сценографію до вистави “Ак-Ак” за повістю М.Гоголя “Шинель” у Єреванському державному театрі ляльо ім. Ов.Туманяна (реж. Р.Бабаян).

01a.jpg

-Театр ляльок один з найспецифічніших та цікавих жанрів театрального мистецтва, чим сааме він привабив Вас?

Привабив саме своєю специфічність та цікавістью. Він має свою чітку форму, але при цьому достатньо абстрактний. Ляльковий жанр – це велике випробування творчого потенціалу художника. Технічна частина (механізація ляльки, її зручність для ляльковода, як вона буде працювати з реальними акторами в живих планах, якщо вони є), частенько створює  перепони, та чим вони складніші, тим інтенсивніше хочеться їх подолати. І якщо тобі це вдасться, твоє неживе, здавалося б, створіння, з єдиною заданою тобою мімікою, котра водночас вміє висловлювати всі можливіемоції, виплескує все це у глядацьку залу. В підсумку все перемішується у дзеркальному відображенні сцени – люди люди наче ляльки і навпаки.

01b.jpg

– Ви маєте можливість реалізувати в реальних постановках своє бачення театру, чи ні? Чи відчуваєте Ви існування запиту на стандартні, загальноприйняті сценографічні рішення вистави з боку режисерів ,та керівництва театрів?

Реалізувати початковий задум повністю не вдається, театр – колективне мистецтво з повністю не контрольованим рухом. Та всеж зберегти його стрижень, навіть за недуже виликого бюджету,можливо. Питання полягає в тому хто і для чого займається театром. Загальноприйнятий стандарт завжди буде мати популярність – це неминуче. Якщо режиссер ставить постановку в популярному жанрі з самого початку має суто комерційну мету – будь ласка, таке теж буває,це нормально. В моєму “послужному списку” таких постановок немає, можливо, коли-небудьвони і з`являться, але заразхочеться вирішувати інші завдання, бути співучасником вистав, які мають художню цінність. Хочеться максимально витрачати енергію на те, що тобі цікаво.

01c.jpg

– У Вірменії театр ляльок –це театр для дітей? Чи все ж його сприймають як театр з широким репертуаром для «дорослого» глядача?

Звичайно, переважно сприймають як театр для дітей. Сприйняття театральної ляльки, як  ляльку для дитячих забавлянок настільки вкорінилося, що цей стереотип важко зруйнувати, але наша вистава за  оповіданням М.Гоголя “Шинель”, поставлена в театрі  ім. Ов. Туманяна, дуже цьому сприяла. Вираз облич глядачів після вистави кардинально змінювалося. Іхні очі були сповнені подивомвід того, що лялька соєю сутністю та грою змогла настільки їх розхвилювати і навіть довести до сліз.

01d.jpg

– Чи можна назвати Вас прихильником класичних технологій в сценографії та  виготовленні самих ляльок? Має для Вас значення експеримент у технічній частині роботи?

Я прихильниця тих технологій,які призводять до реалізації задуму. Звичайно, володіння класичними технічними засобами ценографії, а також механізації ляльок дозволяє створити надійну базу, водночас  з`являється сміливість для експерементів. Нерідко знайдена технічна хитрість  дає найкращий результат візуального впливу.  Чарівність полягає у творчому тандемі з технічними працівнмками театрутому.

01f.jpg

– Чи є відчуття інформаційної кризи в сфері театрального мистецтва у Вірменії? Чи існує доступ до театрального процессу інших країн?

Зараз існує велике джерело інформації – інтернет. Він якось заповнює білі плями не дуже активного живого спілкування в сучасних проектах з іншими країнами, та всеж відчуття кризи є. Шкожа, оскільки зазвичай від батьків різних національностей народжуються красиві й талановиті діти.

01g.jpg

-Чи не з`являлося у Вас створити власний театр,поза державною структурою?

Ооо… бажання є! Але поки тільки на рівні бажання. Це величезна відповідальність за все. Треба бути готовим до цього…

01h.jpg

– Ви були відзначені державною  премією «Артавазд» за виставу «Ак-Ак» (за оповіданням М.Гоголя «Шинель»), яке Ваше ставлення до державних нагород? Впливають вони на щось у творчому житті? Чи це просто приємна формальність?

Скоріше за все, для мене приємна  формальність, котра трохи потішила мої амбіції, та ніяк не вплинула на моє ставлення до театрального мистецтва, ні на будь що у творчому житті. Хоч я вважаю, що держпремії потрібні обов`язково, тим більше якщо вони присуджуються виставам театру ляльок, тоді така держава не помре ніколи ))).

01i.jpg

-Як Ви вважаєте, зараз вірменському театру більш необхідно звертатися до європейської драматургії,чи всеж до рідної вірменської?

Для розвитку і підтримки  зацікавленості підійде  будь яка драматургія, чи то вірменська, чи європейська, азійська ба навіть африканська. Головне, щоби вона давала можливість глядачу дивуватися. Дивуватися побаченому,дивуватися самому собі через те, що він , здавалося б, такий досвідчений, ще здатен на таке почуття.

01j.jpg

– Чи Ви займаєтеся ще якимось напрямком мистецтва, окрім театру?

Займаюся поліграфічним дизайном, зокрема, оформленням архітектурно – інтер`єрного журналу. Роблю це із задоволенням, але привілей МРІЇ залишається за театром.

01k.jpg

– Маєте бажання попрацювати в драматичному, або музичному театрі з живими акторами?

Театр настільки для мене спокусливий, що зваблює усіма своїми формами, але ляльки іноді настільки вимогливі і велелюбні, що примушують зберігати їм вірність.

01m.jpg

Вер 04

Вітальні та гримерки столичних театрів, що влітку були порожніми та покривалися пилюкою, вже починають потроху наповнюватися життям. Актори, режисери і художники збираються на репетиції, захоплено розповідаючи про відпустки, а фасади театрів вже щедро завішані афішами нових вистав. Тож пропоную зазирнути до кількох столичних театрів і скласти графік постановок, які смакуватимемо осінніми та довгими-предовгими зимовими вечорами.

Розпочати невеличкий огляд хочу не з конкретного театру. Скоріше тут головним є саме місце. Станція метро із красномовною назвою «Театральна»! Саме тут в осінньо-зимову пору спостерігаю вечірній клуб танців дідусів і бабусь, про яких яскраво написала Таня Малярчук у своїй книзі «Звірослов» . Від Театральної так зручно чимчикувати до Опери та театру Російської драми. Тож увійшовши в ошатні скляні двері Київського національного  театру опери та балету імені Тараса Шевченка, найперше дізнаємось про їхні новинки.

Свій 145-й сезон колектив відкриє 9 вересня оперою Георгія Майбороди «Ярослав Мудрий», прем’єра якої відбулася 25 березня цього року. Тож вистава для театралів ще досить нова, але вже доволі популярна: у київській пресі одразу після прем’єри з’явилися численні відгуки. Більшість критиків відзначала майстерність й талант молодих виконавців опери. Що ж іще пропонує нам театр у новому сезоні? 11 вересня на Вас чекає балет «Radio& Juliet» на музику рок-гурту Radiohead, а 23 вересня відбудеться прем’єра оновленої опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Залишаючи величну будівлю оперного театру позаду, ми з Козою вирішуємо заглянути в репертуар Київського національного академічного театру російської драми імені Лесі Українки. Крокуючи вулицею Богдана Хмельницького, розглядаємо великі афіші, щедро оздоблені фотографіями з вистав та анонсами майбутніх прем’єр. На рекламу тут явно не шкодують коштів. Всі новинки занотовуємо в блокнот. Отже, в «російській драмі» 87-й сезон розпочнеться 15 вересня прем’єрою на новій сцені «Пробудження весни» Франка Ведекінда, жанр якої означено як дитяча трагедія. Режисером та сценографом вистави є Катрін Кацубко. На наступну прем’єру глядачам доведеться чекати аж до 11 жовтня. В цей день на основній сцені презентують «Уявно хворого» Жана Батиста Мольєра. Режисером-постановником є Аркадій Кац, який вже ставив на сцені цього театру «Тепленьке місце» і «Вовки та вівці» Миколи Островського. А 21 жовтня режисер Ірина Дука презентує драму без антракту «Жінки. Фрагмент. Скандал без антракту» за п’єсою Олександра Марданя «Кішки-мишки».

Минаю зачинений на реконструкцію,сумний і суворий на вигляд  ЦУМ, потрапляю на вечірній Хрещатик, де завжди повно народу, і тому пошвидше  хочеться усамітнитись. Для цього є одне дуже затишне і приємне місце, де, здається, час зупинився. Це скверик біля Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка. Тут завжди можна «зустріти» актора Миколу Яковченка із його улюбленою таксою, а віднедавна до цієї компанії приєднався ще й Гнат Юра. Закритий з усіх сторін будинками, цей скверик – справжня оаза творчого спокою у гучному середмісті. Тож я й не одразу згадала, із якою саме метою прийшла до театру. Та, поволі підійшовши до афіш, дізналась, що з 7 до 13 вересня у стінах театру відбудуться гастролі Омського драматичного театру Галёрка. Гості покажуть киянам «Братів Карамазових», «Сімейний портрет з грошовими знаками», «Заміжню наречену», «Прощання у липні» та інші вистави.

Величезна втрата для театру та всього народу України – смерть Богдана Ступки, здається унеможливила будь-які розмови про прем’єри. Втім театр продовжує існувати із новими реаліями, якими б складними вони не були. 93-й сезон колектив відкриє 18 вересня виставою «Перехресні стежки», прем’єра якої відбулася у травні цього року. П’єса Дмитра Чирипюка за мотивами однойменної повісті йде на основній сцені і означена як «трагіфарс на 2 дії». Щодо наступних прем’єр, то режисер Валентин Козьменко-Делінде продовжує репетиції «Чайки» Антона Чехова, в майбутньому на афіші також мають з’явитися новели Василя Стефаника у постановці Дмитра Богомазова. Планують випустити і «Чекаючи на Годо» Семюела Беккета.

Залишати улюблений затишний сквер у такий теплий передосінній вечір не хотілося, але у планах було порозглядати афіші ще кількох столичних театрів. Продовжити шлях ми із Козою вирішили вгору, вулицею Прорізною, до будинку №17 – Київського академічного Молодого театру. У колективі наразі виконуючим обов’язки художнього керівника призначили режисера Андрія Білоуса. Його ім’я добре відоме столичним театралам, адже Андрій активно ставить на різних сценах, зокрема в «драмі та комедії» на лівому березі Дніпра, про прем’єри якого трохи далі. Отже, Молодий театр 20 вересня відкриє 33-й сезон виставою Антона Несміяна «Маринований аристократ» за п’єсою Ірени Коваль. На  майбутнє колектив планує поставити «Людина, Звір і Чеснота» Луїджі Піранделло, «Біси» Достоєвського, а також польську і німецьку драматургію.

Вже згаданий вище Київський академічний театр драми і комедії на лівому березі Дніпра 7 вересня відкриє ювілейний 35-й сезон сучасною комедією  «Дзвінок з минулого» за п’єсою Анатолія Крима. З 10 до 23 вересня вистава братиме участь в Міжнародному театральному фестивалі «Сцена на Перехресті» у Болгарії. 14 та 15 вересня колектив запрошує глядачів на прем’єру вистави Дмитра Богомазова «Войцек. Карнавал плоті» за п’єсою «Войцек» Георга Бюхнера. У переліку майбутніх прем’єр колективу – «Село Степанчіково і його жителі» Федора Достоєвського у постановці Олексія Лісовця, «Дві пані у бік півночі» П’єра Нотта (постановка Тамари Трунової). Також колектив планує поставити Володимира Винниченка «Чорна пантера і Білий ведмідь» (режисер Анастасія Осмоловська), Арістофана «Чого хочуть жінки?» (режисер Андрій Білоус), Теннессі Уїльямса «Орфей спускається у пекло» (режисер Едуард Митницький), Душана Ковачевича  «Радован III» (режисер Бата Недіч) та Лукаса Берфуса «Чотири історії кохання» (режисер Тамара Антропова).

Багато  нового планується і в Київському академічному драматичному театрі на Подолі. Попри складну ситуацію, в якій опинився колектив: у театру відібрали приміщення у Гостинному дворі, а будівля на Андріївському узвозі досі недобудована; у художнього керівника театру Віталія Малахова не опускаються руки. В планах колективу – п’єса Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі», Михайла Булгакова «Іван Васильович» та новели Томаса Манна. В малій залі Національного палацу мистецтв «Україна» 7 вересня відбудеться прем’єра ліричної комедії «Звідки беруться діти?» за п’єсою Анатолія Крима. Тут гратимуть й інші вистави театру, а ще одним майданчиком для роботи колективу залишається театральна вітальня на Андріївському узвозі.

Не можемо не згадати у нашому списку про Київський національний академічний театр оперети. Свій 78-й сезон вони розпочнуть 15 вересня традиційним гала-концертом. У планах оперети поставити мюзикл Коула Портера «Цілуй мене, Кет!», оперету Франца Легата «Джудітта», а також проект «Театр Мод».

Про прем’єри в театрі «Сузір’я», Центрі сучасного мистецтва «Дах», театрі ляльок, театрі на Липках та інших театрах Києва у наступній статті.

Далі буде….

.

.
Свіженькі театральні смаколики  (Частина друга)

Мандруємо далі столичними театрами у пошуках цікавих прем’єр і вирішуємо із Козою пройтися Печерськом. Тим більше, що недалеко від Маріїнського парку (де в перші осінні дні так затишно і гарно) розташовано цілих три театри! Першим випадає Театр пластичної драми на Печерську. Свій 25-й театральний сезон колектив відкриє 15 вересня поверненням у репертуар вистави «Я – божевільна?!» за мотивами фантастичної повісті Павла Вежинова «Бар’єр». 21 та 22 вересня в театрі покажуть «Маленького принца» за однойменною повістю Антуана де Сент-Екзюпері. А 28 вересня йтиме постановка «Дон Гуан. Пантоміма для розумників» за мотивами драматичного твору Олександра Пушкіна «Кам’яний господар».

Наступна зупинка – Новий драматичний театр на Печерську. Тут глядачів чекають  8 та 9 вересня  на  прем’єрну виставу «Святою ніччю» за оповіданнями Антона Чехова  «Святою ніччю», «Княгиня», «Єгерь», «Вірочка» та «На підводі». 21 вересня колектив запрошує на прем’єру вистави «Корабель не прийде». У постановці зайняті двоє акторів батька грає  Володимир Кузнєцов, а сина – Ігор Рубашкін. Цікаво, що театральний колектив було засновано у 2000 році на основі випускного російського курсу Миколи Рушковського Київського Національного Університету театру, кіно і телебачення імені І.К.Карпенка-Карого.

Не так далеко від двох «печерських» театрів розмістився Київський академічний театр на Липках, або театр юного глядача. Тутешні театрали виявляється відновили театральні походеньки від 25 серпня. Стартував новий сезон прем’єрною  казкою-пригодою «Не хочу бути собакою» від двох Сергіїв Бєлова та Куваєва. 8 вересня на сцені прем’єра мюзиклу за мотивами оповідання Оскара Уайльда «Привид замку Кентервіль». 19 жовтня прем’єра казки «Королева фантазерів», а 28 жовтня театр під керівництвом Віктора Гирича презентує своє бачення всесвітньовідомої п’єси Антона Чехова «Вишневий сад».

Серед улюблених місць жителів столиці безперечно присутній  казковий замок, що розташований неподалік від Європейської площі. Красиво оздоблений з усіх сторін палац, із музичним фонтаном і фігурами Чіполіно, Буратіно та інших дитячих улюбленців. Знайомтесь – столичний Театр ляльок. Новий сезон колектив відкрив у день знань – 1 вересня, але найближча прем’єра в театрі очікується 8 числа. Виставу для дітей від 3-х років «Веселі ведмежата» покажуть о 15.00. Слідкуючи за яскравою і наповненою афішою театру (вистави тут відбуваються об 11.00, 13.00, 15.00 і 17.00, а для дорослих о 19.00) більше прем’єр (принаймні у вересні) ляльковий-казковий замок поки що нам не подарує.

Тож крокуємо далі! На щастя маємо ще не одне місце де варто дізнатися про майбутні новинки. Зачепивши тему дитячих театрів, ми із Козою подалися на Поділ. Саме там, поблизу  Києво-Могилянської академії, існує Київський муніципальний академічний театр опери та балету для дітей та юнацтва. Не так давно він отримав нового керівника – харизматичного та відомого балетмейстера та режисера Раду Поклітару. Свій 31-й сезон театр відкриває 15 вересня балетом «Попелюшка» Сергія Прокоф’єва. 29 вересня на сцені театру відбудеться прем’єра – «Музичні класики», це така собі балетна абетка для дітей та їхніх батьків. В описі вистави сказано, що після її перегляду діти закохаються у балет, дізнаються чимало його таємниць, історії танцювального костюму та інших премудростей.

Величними інтер’єрами зустрічає своїх глядачів  Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» . 25 сезон тут розпочнеться 8 вересня творчим вечором народної артистки України Ади Роговцевої під назвою «Несподіваний ракурс любові». 27 вересня театр готує прем’єру – емігрантський мюзикл за творами Йосифа Бродського, Олександра Галича та Олександра Вертинського  «Нізвідки з любов’ю».  Постановку і сценографію здійснив народний артист України Олексій Кужельний.

Із серпня вже відчинив свої двері Київський академічний театр «Колесо», що на Андріївському узвозі. Наприкінці минулого сезону тут презентували виставу «Золотий дракон» за п’єсою Роланда Шіммельпфенніга у постановці художнього керівника колективу Ірини Кліщевської. У камінній залі її можна побачити 26 та 27 вересня.

«Вільна сцена»  готовий до зустрічі із своїми шанувальниками 15 вересня. Прем’єрою «Безхребетність»  за п’єсою Інгрід Лаузунд у постановці  Анастасії Осмоловської. Жанр вистави означено як  «вечір для людей з порушеною осанкою». Наступного дня в театрі покажуть богомазівську «Жінку з минулого» за п’єсою Роланда Шиммельпфенніга. В репертуарі «Вільної сцени» без змін залишаються – вже культова постановка «Роберто Зукко» із Віталієм Лінецьким, акустична опера-перфоманс «Солодких снів, Річарде» і «Крисолова» за оповіданнями Олександра Гріна.

Театральний сезон у Київському драматичному театрі «Браво»  офіційно відкривається 11 вересня прем’єрою «Єврейський годинник» за творами Сергія Кисельова та Андрія Рушковського. В майбутньому репертуар театру поповниться ще двома назвами –  «Танок довжиною в життя» за п’єсою сучасного українського драматурга Олександра Марданя «Лист очікування», а також спектаклем «Я чоловік… передбачливий!» Алена Рейно-Фуртона.

Театр Владислава Троїцького Центр Сучасного Мистецтва «ДАХ» свої новинки покаже на фестивалі Гогольфест, який триватиме з 21 до 29 вересня на експериментально-механічному заводі поблизу метро Видубичі. В рамках театральної програми фестивалю відбудуться покази історії біблійної героїні на ім’я Юдіфь, яка врятувала рідне місто, коли всі були охоплені відчуттям безвиході. Крім того, театр «Дах» презентує трилогію «Макбет», «Лір», «Річард III».

А з 12 до 19  вересня у Києві, Харкові та Запоріжжя презентують  театральні постановки від польського фестивалю «Театральні конфронтації» (Люблін). У столиці вистави відбудуться в Національному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса. 12 вересня вечір розпочнеться о 17.00 постановкою Люблінського театру танцю «NN. Вацлаву Ніжинському» і продовжиться  о 20.00 показом  «Луни» Артура Урбанського про черницю, зґвалтовану духовним наставником, що стає героїнею телевізійного ток-шоу. На всіх хто завітає у центр Леся Курбаса о 18:30 також чекає телеверсія вистави  «Турандот» (за мотивами опери Джакомо Пуччіні) режисера Павєла Пассіні. 15 вересня на розсуд театралів поляки представлять виставу «Таксі» театральної студії «Коло» про пасажирів варшавського таксі. У Харкові польські конфронтації зустрічайте 14 -17 вересня, а у Запоріжжі 17-19 вересня.

На цьому ми із Козою поки що завершуємо наші пошуки театральних прем’єр та цікавинок. Смакуйте із задоволенням!

Олександра Сльозко

Сер 28

ist.jpg

Ірина Стасишин – диригент Львівського Національного театру імені Соломії Крушельницької

В одному з інтерв’ю видатний російський диригент Юрій Темірканов на питання журналіста, чому серед диригентів так мало представниць прекрасної статі, відповів так: «Тому, що це не передбачено природою. Як Бог не дав чоловікам здатність народжувати дітей, так і жінка не повинна бути диригентом. Це так само неприродно, як дама, яка підіймає штангу, або як жінка-боксер».
Навіть зараз професія диригента симфонічного оркестру майже на 90 відсотків залишається суто чоловічою, і дилема, чи варто за пульт ставати жінці (і тим більше в театрі) досить часто обговорюється в пресі. Мене також завжди цікавило це питання, і сьогодні я отримала можливість поговорити про це безпосередньо з представницею цієї професії – з Іриною Стасишин, єдиною жінкою-диригентом Львівського оперного театру.

Ще якихось 50 років тому таке явище, як жінка-диригент, було майже неможливим. А як сьогодні: вибір професії диригента для жінки вже став буденністю чи все ще дуже сміливий крок?
– Так, Ви маєте рацію стосовно становища жінки в минулому. Але сьогодні світ змінився, і це вже не є таким винятковим явищем, як колись.

– Чи багатьох жінок-диригентів в Україні Ви знаєте?
– В Україні є жінки-диригенти, зокрема у Києві, в Одесі. Але особисто знаю небагатьох.

– Бажання з «простого» музиканта-інструменталіста стати диригентом свідчить про якісь суперамбіції?
– Не знаю, це важко пояснити. Мабуть, це бажання самовираження та розкриття іншої грані свого таланту. Але іноді трапляється так, що прекрасний музикант-інструменталіст виявляється безпомічним у сфері диригування. Тому що диригування передбачає дещо інший комплекс музичних чи, швидше, психологічно-емоційних задатків.

– Ви – єдина жінка-диригент в театрі, як почуваєте себе в компанії Ваших колег – диригентів-чоловіків? Чи є між вами якесь змагання? Чи не відчуваєте Ви якоїсь іронії з їхнього боку?
– Змагання – це спорт. А в нас – творчий процес. А в ньому буває всяке – і сприйняття, і несприйняття. Але загалом іронії немає.

-Коли Ви диригуєте, наприклад, оперою В. Моцарта, скільки в ній відсотків емоцій, загального настрою, переживань самого А.Моцарта, а скільки – Ірини Стасишин?
– Працюючи над партитурою, намагаєшся вникнути в кожну деталь, в кожний штрих і нюанс і зрозуміти, що хотів передати автор. Весь настрій і всі емоції, які закладені в будь-якому творі, диригент-музикант перепускає через себе. І так, на мою думку, повинно відбуватися щоразу, коли виходиш за пульт. Тільки так можна запалити і надихнути артистів, музикантів, хористів і спонукати їх до спільної творчості.

– Як у вас складаються стосунки з оркестром? Який Ірина Стасишин диригент: м’який і турботливий чи суворий і безкомпромісний?
– Зараз я знаходжуся на етапі становлення, і тому одним словом чи виразом охарактеризувати себе не можу. Оркестр – це дуже, дуже своєрідний організм, котрий живе, розвивається, змінюється. Тому доводиться щоразу відчувати ті зміни і вибирати іншу тактику підходу до оркестру для втілення музичних задумів.

stt.jpg

– З якими солістами легше працювати – з жінками чи чоловіками?
– Працювати цікаво і легко з високопрофесійними солістами, не залежно, жінка це чи чоловік.

– Кажуть, що останнім часом професія диригента дуже помолодшала, і що це не на користь професії. Як Ви можете це прокоментувати, адже Ви теж дуже молода?
– Можливо і так. Але я не бачу тут проблеми. Є багато хороших молодих диригентів. Все в світі зараз відбувається швидше, ніж колись.

– Скажіть, будь ласка, які зараз перспективи у молодого диригента? Які шанси треба ловити і які конкретні кроки можна чи треба зробити, аби ім’я Ірини Стасишин стало відоме далеко за межами Львівського оперного театру?
– Ви знаєте, нічого спеціально не треба «ловити», «робити», «прораховувати». Треба ПРАЦЮВАТИ. Знати і вивчати весь репертуар театру і не тільки. Працювати багато, віддано і, головне, професійно, не чекаючи якогось чуда з небес. Все приходить з часом.

– Ви є диригентом-постановником оперети «Весела вдова» Ф. Легара. Чим імпонує Вам цей твір і які творчі задачі Ви собі ставили, працюючи над його постановкою?
– Це, перш за все, Легар. Чудесна музика, прекрасна мелодика і гарний сюжет. Це все потрібно було передати.

– Про постановку якої опери чи оперети мрієте?
– У новорічну ніч цього року відбулася прем’єра опери Г. Доніцетті «Любовний напій», де я також є диригентом-постановником. Тому поки конкретної назви у мене ще немає, але мрію про постановку якоїсь української дитячої опери.

– А про балетні вистави?
– Так, звичайно. Думаю, балетні вистави також будуть у моєму репертуарі.

– Як Вам вдається поєднувати в собі диригента і суто жіночі ролі дружини, матері? Наскільки я уявляю, робота над партитурою продовжується і після закінчення робочого дня в театрі. Можна сказати, що вечерю Ви готуєте під акомпанемент Д. Верді в голові?
– Так, думки про роботу не покидають мене і вдома. В мене прекрасний чоловік, який цілковито розуміє всю специфіку моєї роботи: ми працюємо в одному колективі. Він музикант, перший трубач, концертмейстер в оркестрі. Тому розмови про роботу вдома – це звичне явище.

s-i-s.JPG

– Яка пані Ірина вдома?
– Не знаю, звичайна жінка.

– Як відпочиває Ірина Стасишин, наприклад, проводить літню відпустку?
– Виключно з сім’єю, із сином та чоловіком. Коли є вільна хвилинка, намагаємося відвідати батьків, які живуть в різних містах.

– Чим для Вас є театр?
– Як би це банально не прозвучало, але театр – це життя.

– Чи прийнято звертатися до жінки «маестро»?
– Так, прийнято.

– Чи є у Вашому гардеробі диригентський фрак?
– В мене є концертний одяг. Але це не фрак, це швидше диригентський костюм. Жіночого фрака не буває, а дрес-код жінка-диригент вибирає собі сама.

suv.jpg

А що думають про різницю між диригентом-чоловіком і жінкою та про саму пані Ірину як про диригента ті, хто всі нюанси професії відчуває безпосередньо на собі – тобто самі артисти театру?

.

pr.jpg

Петро Радейко – соліст Львівського оперного театру, лауреат всеукраїнських конкурсів

– Яке Ваше ставлення до диригентів-жінок? Чи є, на Вашу думку, якась різниця між диригентом-чоловіком і диригентом-жінкою?
– Ставлення виключно позитивне і різниці я не бачу. Коли диригент професіонал, музикант, то, мабуть, не важливо, якої він статі.

– Петре, особисто Вам з якими диригентами легше працювати – з чоловіками чи жінками?
– Для мене це не має значення. Кожен по-своєму різний, як за характером, так і за манерою диригування, і зазвичай доводиться певний час «звикати до руки»: чи до жіночої, чи до чоловічої.

– Можете кількома словами охарактеризувати пані Ірину Стасишин як диригента, чим її манера працювати відрізняється від інших?
– В першу чергу, мушу відзначити, що Ірина Іванівна смілива жінка, не кожна відважилась би на таку «чоловічу» професію оперного диригента! Погодьтесь, що тримати на своїх тендітних плечах одночасно таку велику кількість людей-музикантів не кожній жінці було б під силу. Пані Ірина музикальний, точний та вимогливий диригент, працює з великою віддачею до улюбленої справи. Досить напружений графік не перешкоджає їй залишатись люблячою мамою та зберігати хороший настрій.

.

il.jpg

Іван Липецький – артист оркестру Львівського оперного театру (флейта)

– Іване, як Ви взагалі ставитесь до «прекрасної половини людства» за диригентським пультом? Чи не заважає вона зосереджуватись на нотах?
– Взагалі, коли я виступаю, переважно переживаю за свою манеру виконання і щоб раптом не хапнути випадково по дорозі якого зайвого знаку чи ноти. Тому мало звертаю увагу на диригента-представницю прекрасної половини людства як на жінку. Нехай жодна з прекрасних диригентів не сприйме це як образу, ні, в жодному разі. Але коли ти на роботі і сидиш в оркестрі, якось це трішки по-інакшому.
А щодо загального мого ставлення до жінок-диригентів скажу, що ті, котрі траплялися на моєму творчому шляху, якось більше стараються і більш відповідально ставляться до роботи і диригування, ніж чоловіки. Не скажу більш професійно, адже професіонали є серед представників обох статей (якщо це можна так розмежувати).

– За Ваше музичне життя Вам часто доводилось працювати під батутою жінки?
– Рідко.

– Коли Ви знаєте, що сьогодні виставою буде диригувати пані Ірина, яке ваше перше відчуття: полегшення, навпаки – підвищена зосередженість, натхнення, чи Вам все одно, хто за пультом?..
– Не можу сказати, що мені все одно, хто за пультом. Коли я знаю, що буде диригувати Ірина Стасишин, то, дійсно, відчуваю певне полегшення, і не тому, що можна розслабитись. В пані Ірини, на мою думку, дуже чітка схема і, як у нас кажуть, вона завжди і все показує. Я знаю, що загубитися під час вистави – це виключено.

.
tv.jpg
Тетяна Вахновська – солістка Львівського оперного театру, лауреат міжнароднго конкурсу

– Тетяно, а яке Ваше ставлення як жінки і співачки до диригентів-жінок?
– Загалом я не розмежовую диригентів на «ж» і «м». Для мене відіграють важливу роль професійні якості людини, яка стоїть за диригентським пультом.

– Я знаю, що Ви товаришуєте з пані Іриною в житті, чи впливають якось дружні стосунки з диригентом на стосунки і вимоги в роботі?
– Знаєте, Ірина – чудова людина з добрим, чуйним серцем, і з нею неможливо було не подружитись. Але і для неї, і для мене є чітка межа між робочим процесом і дружбою. У нашій сфері відомі випадки співпраці диригента-чоловіка і співачки-жінки як сімейної пари. І я не думаю, що на оркестровій репетиції вони домовлялися про спільні обіди.

– Особисто Вам комфортніше працювати з диригентом-чоловіком чи жінкою, чи це не має значення? Можливо, жінка жінку краще розуміє і відчуває?
– Сучасне оперне мистецтво дає змогу реалізовуватись як чоловікам, так і жінкам. Тому дозволю собі повторитись, що стать не має жодного впливу. Аби професіонал був хороший. Ну, хіба що жінки мають краще розвинену інтуїцію, так би мовити, шосте чуття. А з приводу того, хто кого краще розуміє, то думаю, що жінки краще розуміють чоловіків, і навпаки. Ну, принаймні, нам всім так здається.

– Чи можна сказати, що жінки глибше і тонше відчувають і музику, і людей?
Ніколи не знаєш, де можеш конкретизувати. Але я впевнена, що в музиці чоловіки ніжніші за жінок. Видно, так передбачила природа. Десь потрібна взаємна компенсація.

– Буквально кілька слів, які характеризують пані Ірину як диригента…
Це абсолютно професійний диригент, який користується холодною головою з раціональним мисленням, не позбавлена відчуття стилю та ніжної музикальності. І, як кажуть у нашій сфері, з добрим вухом, аби відчути співака, його реальні можливості і бути його опорою у такій нелегкій справі.

Стаття – Юлія Поліщук
Коректор – Галина Листвак

Лис 13

Лідія Данильчук

Співзасновник і провідна актриса  «Театру у кошику».

Чим для Вас є театр?

Я можу пояснити таким чином: те шалене кохання, ті витонченні почуття,  яких мені не вистачає в житті, я переживаю у театрі. Можливо немає, такого кохання, шаленої пристрасті, яку я в житті собі не можу дозволити, але воно десь спить в мені, а от на сцені я можу це відчути сповна. Отакий баланс у мене. Оголюються всі пограничні почуття, які в житті, можливо, ніколи б у мене не проявилися. А оскільки ми беремо драматургію високої якості –  мені дуже комфортно.

Що повинен, на Вашу думку, вміти кожен актор? До чого прагнути?

Коли вступаєш до театрального ВУЗу, то перевіряють твій голос, ритміку, зовнішні дані. Є якісь загальні речі, які актор мусить вміти: співати, мусить мати слух, має грати на музичних інструментах, вміти розбиратися в живопису, музиці. Має бути чутливим до стилістики. Має розбиратися в костюмах,  в одязі. Одразу це не вдається. Але на початку перевіряється, чи є до цього здібності. А далі актор розвивається сам. Це тотальна самоосвіта.

Значить, туди можна внести пункт «вміти зростати»

Абсолютно вірно. Я здобула театральну освіту. Це тільки така дорога. А далі – це копання вперед і вперед. Щоб знайти щось своє.

Напевно, актор повинен бути інтелектуалом.

Ну, звісно. Це одразу видно. Коли режисер вибудовує інтелектуальну драму, і вона вирішується в якомусь цікавому сучасному модерному дусі, звісно, що актор мусить цим володіти. Інакше його тіло буде брехати. Воно мусить бути витонченим, співзвучним цьому стилю, задуму режисера, драматургії. Одразу видно, коли на сцені рухається дурне тіло. Актор має промальовувати на сцені графіку. Хоча геніальний талант це робить на рівні підсвідомості.

Чого не вистачає нашому театру – так це стилістики. У нас немає сучасної української інтонації. Звичайно, в якихось театрах вона все ж таки є, але цього замало. Вона начебто і сучасна, та п’єса, а все одно інтонації ідуть з «Безталанної», звідти, з глибин.

Чому сьогодні немає таких відомих акторів, як свого часу була Сара Бернар, Леонора Дузе, Айседора Дункан. Від чого залежить успіх?

А в Польщі та Росії є. Вочевидь, українським театром не затребувані такі яскраві акторські особистості. Немає особистісної режисури. Був Курбас – були особистості. Назвемо Наталю Ужвій, Чистякова, Федорцева тощо. Тому що був яскравий, інтелектуальний, сучасний, національно спрямований театр.

Тобто це залежить від якоїсь людини,яка концентрує навколо себе інших.

Але тоді ще була українізація. Зараз же ми ніби маємо Україну, але мало національно налаштованих режисерів в контексті європейської культури. Немає потужних українських режисерів.

Чим театр сьогоднішній різниться від вчорашнього?

Тяжко театру зараз вижити. Тому що так девальвовані цінності. Воно близько, але воно не є справжнє. Знаю єдине, що справжньому театру, який орієнтований на якісь глибинні речі, важко, тому що це, як правило, дуже невелика частина людей. Такі люди ніколи не мають грошей, “розкруток” і т.д.. І тут слід сказати, що наш глядач, у відродження, у 90-ті, валив на вистави, відшукував – де, що. А зараз, коли все відкрито, всіх почали розтягувати по своїх низькопробних шоу. А справжньому театру тяжко вижити. Наш українець і не піде у справжній театр. Йому говориш, пропонуєш, а він обіцяє, але не йде. Це якась ментальність. Ідуть тільки на щось вже дуже розкручене. От якби це був Ступка, тоді б всі повалили. А ось підтримати щось з почуття патріотизму – не прийдуть. Я в даному випадку кажу навіть і про наш театр.

Що Вас цікавить поза сценою? Які ще є захоплення?

Я люблю майструвати. Можу робити сама полиці, ремонт. Можу сама саджати квіти. Люблю те, що можна зробити руками, а потім подивитися на це. Може тому, що я роблю декорації в нашому театрику. Зрештою, дуже люблю море. Люблю плавати на надувному човні.

Що відрізняє Ваш театр від інших?

Ну, по-перше, ми малесенький театр. «Театр у кошику». Але це не значить, що ми не порушуємо дуже великих, потужних ідей. По-друге, у нас своєрідний репертуар. Від початку засадничо принциповим було те, що ми брали українську драматургію. Хотіли потрактувати нашу драматургію так, як вона того потребує, як вона того вартує. Дати їй сучасну інтонацію, вичистити її від нашарувань, які передавались із покоління в покоління. Наш театрик торує своєю дорогою. У нас камерний театр, який не залежить від великої кількості людей. У нас іноді буває двоє, троє, п’ятеро глядачів. У нас вистава завжди йде, як в церкві, як відправа, як сповідання. І от чим менше людей тим вистава тонше, звучить більш прозоро.

Яка Ваша мрія?

Мрія у мене одна. Ну, от наш театр називається “У кошику”. Але ж Ви знаєте: “Як човен назвеш, так він і попливе”. Звичайно хочеться маленьке, невеличке примішення, щоб кожен день там відбувалась вистава. А оскільки ми є в центрі Леся Курбаса в Києві, тому у Львові нам так і не вдалося випросити невеличке своє примішення. Дуже тяжко, фактично, ми вже зневірелися в тому, що нам щось дадуть. Ніколи ніхто нічого не дає, хоча в замін ми запропонували чимало. Театр Леся Курбаса у Львові дає нам можливість грати час від часу, це добре, але це час від часу. І таким чином ми між Києвом і Львовом. У Львові кажуть: «А, вони вже в Києві…» А в Києві кажуть: «То все добре, але ж ви зі Львова». І це не найкращий варіант бути між двома містами, бо швидко забувають. Хоча ми про себе нагадуємо прем’єрами, участю у фестивалях. Не відмовляємо жодному фестивалю, куди нас запрошують, бо це дає нам можливість просто зіграти виставу.

Що Ви порадите подивитись з вистав інших театрів?

Ну, от я б порадила подивитись виставу “Буря” в київському театрі ім. Івана Франка Сергія Маслобойщикова – це свіженьке з того, що я побачила вчора. Я дуже рада, що подивилася цю роботу. Я дуже симпатизую цьому художнику, режисеру і дуже рада, що у нього вийшла гарна робота. Це останнє потужнє враження, давайте на цьому і лишимо.

Які Ваші улюблені книга, колір, пісня, музика, актор, свято, художник?

Всі, мабуть, кажуть Шевченко? Це, може, банально, але так… Колір: зелений. Він спокійний. Природа. Я ж народилась під горами, кіз пасла – де травичку зелену побачиш, туди й козу женеш. Так що зелене люблю. Пісня: народні пісні, майже всі. Музика: хорошу люблю, різну, хто б не грав. Чи Шопен, чи знову ж таки народна музика, але тільки хорошу. І джаз. Актор: мені подобається професійний актор, який володіє своїм ремеслом, перш за все, добре володіє і який служить театру. І в кожній виставі їх видно, вони зразу вирізняються. По фамільно я не буду говорити. Свято: я люблю прем’єру, як свято. Художник: мені подобаються Врубель, Куїнджі, подобається одеська школа нонконформістів, львівські художники, Любомир Медвідь і багато інших.

Актор, митець має бути аполітичним?

Ні, не може бути аполітичним. Це не значить, що він має грати політичні тексти, але позиція у нього має бути, вона тоді проявляється у грі. Він не може бути глухим до того, що відбувається. Інакше він буде неактуальним. Я не кажу, що треба грати агітаційні вистави, але актор повинен мати свою громадянську позицію.

Чи у Вас є бажання зіграти якусь конкретну роль? Чи будь-яку роль можна зробити цікавою?

Будь-яку роль можна зробити цікавою. Кожну роль, яку ти отримуєш, треба зробити якісно. Мрію треба мати і до неї прагнути та багато чого зробити, переграти багато ролей, але в кожній ролі треба викластися до кінця. І тоді вона, омріяна, прийде. Вичерпуючи до дна кожну роль, кожну, яка тобі дається, тільки тоді прийде ота велика роль, до якої ти торуєш. Тільки таким чином. Ніколи не отримаєш великої ролі, коли нехтуєш масовими сценами, другорядними. Треба заслужити, вистраждати. В таких простих ролях ти теж створюєш себе, створюючи той образ, ти добираєшся потихеньу до омріяної.

Актор це творець чи виконавець?

Творець. Тільки творець. У нас в театрі  з Іриною Волицькою взагалі тендем, я розумію її з півслова і навіть поруху. Актор відкривається сам, коли творить. Він відкриває цілий світ. А якщо актор пробіжить так просто по мізансцені – він окрадений. Творець – це криниця, в яку прибуває.

Актор це – ?

Не хочу щось брехати, вигадувати. Вважайте, що я ще думаю над цим питанням.

                                                                                                                                                         Олена Рачковська

Тра 26

2 квітня , в Донецьку урочистим гала-концертом завершився VIІ – й Міжнародний конкурс артистів балету та хореографії ім.Сержа Лифаря. Конкурс був заснований Юрієм Станішевським(1936-2009) – вченим, дослідником  світового й українського хореографічного мистецтва, автором численних монографій і публікацій. САМЕ ВІН відкрив ім`я видатного киянина Сергія Лифаря для широкої аудиторії шанувальників балету на Україні. Адже за радянської влади його ім`я було заборонене і геть зтертe з історії балетного мистецтва. Перший конкурс відбувся в Києві в 1994р і проводився раз на два роки. З того часу в Києві пройшло 6 конкурсів, кожен з яких був цікавим по-своєму, і на кожному було відкрито багато  яскраих талантів, більшість з яких вже стало відомими в світі атристами і справжніми зірками, які працюють на найкращих світових театральних сценах, наприклад : Анастасія Волочкова ( Росія, золота медаль серед артистів старшої групи на ІІ – му конкурсі), Іван Путров (Україна, золота медаль серед молодшої групи на ІІ – му конкурсі), Ярослав Саленко (Україна, Гран – прі на V – му конкурсі), Раду Поклітару ( Молдова, золота медаль на IV – му конкурсі серед хореографів)та інші.
 Незважаючи на великий успіх і визнання конкурсу в світі, в 2006 році в Києві пройшов останній VI-й конкурс, після якого його було закрито на довгих 5 років. І от, на радість всіх шанувальників цього прекрасного мистецтва, народний артист України, справжня зірка світового балету Вадим Яковлевич Писарев ініціював і доклав усих зусиль аби відновити конкурс вже на нових  теренах Донеччини. Він є натхненником і художнім керівником цьогорічного конкурсу.
  Я завжди мріяла попасти бодай на Гала – концерт конкурсу  у якості глядача,  але я навіть не могла уявити в найсміливіших фантазіях, що колись моя мрія здійсниться ще й в такому фантастичному вигляді – бути не просто глядачем, а мати можливість відвідати конкурс в якості журналіста від нашого журналу. А це – перш за все, зваблива можливість потрапити за лаштунки, під час репетицій і конкурсних виступів. Це можливість задати будь – які питання учасникам, педагогам, членам журі. Вражень дуууууууууууууууже багато!!!!!!!!!!! Тому наразі хочу поділитися бодай найяскравішими з них.
 Отже, що мене вразило:
1. Організація суто побутового, але такого важливого питання, як поселення. Звісно те, що високоповажне жюрі поселили в крутому готелі річ звичайна, а от що всім учасникам і пресі було надано житло, і не де небуть на околицях міста, а в самому центрі, біля театру  – це дійсно классно! Я , наприклад, жила зі своєю колежанкою – кореспондентом групи глянцевих видань Тетяною Омельченко в арт- готелі “Ліверпуль”. Дизайн готелю присвячений “Бітлам”. Біля входу в подвір`я, яке веде безпосередньо до готелю, розмістилася бронзова “Четвірка”, яка грає свої безсмертні твори, і які дійсно звучать з динаміка цілодобово. Інтер`єр готелю теж дуже музичний, скрізь по стінах розвішані старі платівки і фотографії Пола, Ленона. Харісона та Рінго Стара. Ну іще всілякі цікавенькі штучки які доповнюють загальний дизайн.
 Крім поселення, було видано пластикові картки, з певною сумою, яка щоденно поповнювалась, і за яку, в foodmarket-і цього ж готелі можна було поїсти. Це теж маленький нюанс, але погодьтеся дуже приємний, адже мені вдалося заощадити кругленьку суму!
Знаючи, що журі складалося з 15 осіб з різних країн, учасників на першому турі було близько 160, плюс їхні педагоги, преса, уявіть собі яку організаційну рлоботу треба було провести!!!!!!!!!! Я думаю, що в сфері культури, я маю на увазі заходи пов`язані з високим мистецтвом, а не з шоу – бізнесом, таке зустрінеш не часто!

2.Піля того як я розібралася з житловими умовами – пішла до театру, власне на місце де все відбувалося.
Найбільше мені сподобалось те, що я могла спілкуватися з ким завгодно, хто був вільним на даний момент. Я мала справді щасливу нагоду поговорити з такими професіоналами, зірками балету які наразі вже виховують нових зірок, як – Косманов Султан (видатний викладач класичного танця для хлопців в Казахстані, старший викладач в академії мистецтв ім. Жургенева, та Алматинського хореографічного училища ім. А.В Селезньова). Сам учень Юрія Григоровича,  Султан Жолдибаєвич  виховав танцівників, які стали славою казахстанського балету, переможцями багатьох міжнародних конкурсів. Його учні на цогорічному конкурсі Лифаря, окрім Гран – прі, яке дістав Андрій Писарев, взяли всі призові місця в різних категоріях. Тобто казахскі хлопці “видали класс” і взяли трете, друге і перше місця, повторююсь в різних категоріях! Звісно, окрім них було ще багато переможців і дипломантів з України, Молдови, Росії, Грузії, Японії.
Отже, Султан Косманов, Андрій Глазшнейдер ( в свій час був солістом в Московському музичному театрі ім. Станіславського, а наразі працює у Львівському училищі культури. Його учениця – Ярина Котис стала дипломанткою конкурсу в молодшій категрії), Смагулов Бахіджан ( в минулому блискучий танцівник, лауреат багатьох міжнародних конкурсів, володар спеціальної премії “найкращий партнер” (Варна 1992 р.), народний артист Татарстана і Казахстана. На VII -му конкурсі ім.С.Лифаря в Донецьку  його учениця Христина Андрєєва стала володаркою срібної медалі в старшій категорії), відома не тільки в Києві а далеко за межами України  хореограф, критик, мистецтвознавець, перелік численних нагород якої займе добру частину сторінки – Алла Данилівена Рубіна, Володимир Каракулєв (в минулому соліст Большого театру, прем`єр балетної кампанії в Дюсельдорфі, який був запрошений на цьогорічний конкурс в Донецьку давати майстер – класи) усі ці люди, видатні і цікаві особистості, на моє прохання розповідали мені  про ситуацію сучасного класичного балету в Україні і світі, пояснювали що саме цінується в класичному балеті, яких помилок припускаються деякі педагоги виховуючі своїх учнів, що хотілося б покращити, або навпаки, розвивати  в мистецтві балету судячи з ситуації його сучасного стану.
 З російським балетним критиком – Максовим Александром Ігоревичем я розмовляла про стан театральної критики в Росії.
 Розпитувала  коментарі про конкурс членів жюрі – Абатурова Бориса Іановича (директор балетного конкурсу “Арабеск” в Пермі), та Алекса Урсуляка ( професор Мюнхенського університету музики та виконавських мистецтв, педпгого Мюнхенського театру балету (канада – австрія), який, доречі, навчався в Києві, а батьки його походять з Бродів. Отже, ми з ним мали прекрасну нагоду поспілкуватись українською!
 Крім них, я спілкувалася із талановитими учасниками, цілком ймовірно майбутніми світовими балетними зірками, які є переможцями багатьох престижних  міжнародних конкурсів, і деякі вже мають не маленький досвід роботи в різних театрах світу. Коли дивишся на їх тяжку працю, на те, як важко дістаються перемоги, на те скільки взагалі часу вони віддають обраній справі,  дивуєшся наскільки серйозні, працьовиті і водночас скромні ці діти! У мене це викликало відчуття щирого захоплення і поваги!
  Балет – це одна з найкрасивіших, і, водночас, найжорстокіших і найнебезпечніших професій. Травми – це річ, від якої не застраховані жодна балерина чи танцівник. Звичайно, їм можна запобігти, але для цього треба мати величезний досвід і самодисципліну, яка не дозволяє бодай трохи розслабитися під час підготовки до виходу на сцену, та заставляє дуже уважно і серйозно відноситись до уроків і репетицій.
Однак, на конкурсі брали участь хоч і доволі досвідчені конкурсанти, проте все одно, вони ще достатньо юні, і вочевидь ще не завжди можуть повністю володіти собою і вміти правильно розподілити сили під час репетицій, не “перестаратися”. Адже всі дуже хвилювалися, особливо ближче до фіналу. Тож на цьому конкурсі не обійшлося від дуже прикрих і печальних випадків. Я маю на увазі ті травми, які не дали пройти в останній третій тур таким бликовичним танцівнкам як Єльдар Сарсембаєв (Казахстан) та  Олександр Скулкін (Україна). Однак, Єльдар, який незважаючи на те, що випадковий вивіх ступні на самому початку виступу в третьому турі(він дуже високо стрибнув і невдало приземлився , підвернувши ногу) не дав  йому закінчити третій тур, настільки зумів проявити себе протягом двох перших турів,  підкорити собі не тільки публіку(яка аплодувала одразу, тільки но він з`явлався на сцені), але й членів жюрі, що отримав приз глядацьких симпатій, та друге місце в старшій категорії без участі в третьому турі! Юний Олександр Скулкін, учасник молодшої групи, який за висловом жюрі йшов на золоту медаль, однак теж невдало приземлився на коліно саме під час репетиції третього туру, і сильно травмував його, отримав спеціальний приз від членів жюрі – премію ім. Юрія Станішевського.

Звичайно хотілося спілкуватися ще, бо незважаючи на те, що я познайомилася і розмовляла з багатьма цікавими людьми, ще більше тих, до кого я не “дійшла”.   Адже все встигнути не можливо, програма була занадто насиченою!
 І хоча взяти інтерв`ю у справжньої легенди, і, як виразився В.Писарев – титану балетного мистецтва, видатному  хореографу, незмінному голові жюрі протягом усіх конкурсів Лифаря – Юрія Миколайовича Григоровича мені так і не вдалося, я все ж таки мала можливість подарувати йому кільки номерів нашої “Кози,” та послухати його чудові відповіді – розповіді, на прес- конференції. Так само як і Володимира Писарева – людини, без якої цього свята просто б не було!

Сліжд також відмітити що конкурс був підтриманий на державному рівні мінесткрством культури, був проведений під патронатом Людмили Янукович, яка вручила спеціальний приз – кришталеву троянду(символ Донецька) Хомура Юрі (Японія). Організатором та основним спонсором конкурсу виступив благодійний фонд “Творчій олімп” – засновники якого – народний артист України Вадим Писарев, та депутат Донецької обласної ради Владислав Дрегер.

Вражень надзичайно багато, написати про все , або виділити найнеобхідніше одразу дуже складно. Тому я поділилася з тими  хто прочитає ці рядки лише загальним враженням, яке ще дуже свіже в моїй уяві, і обіцяю написати вже більш детельні подробиці незабаром, але основну статтю на цю тему- чекайте вже в наступному номері нашого журналу, який вже от- от потрапить до рук наших шанувальників.
 Насамкінець хочу підкреслити, що важко переоцінити важливість того, що конкурс відновлено та ще й на такому високому рівні, про що щиро казали всі – і жюрі і учасники, і що можу підтвердити я сама!  Можна лише дякувати пану Вадиму за таку титанічну справу і побажати довгого щасливого життя цьому конкурсу, який, без перебільшення,  підіймає на дуже високий щабель престиж України як культурної держави в цілому світі, та,  сподіваюся, підніме  на новий щабель і так досить високий рівень балету в нашій державі!

 Юлія Поліщук